110 РОКІВ ХУДОЖНИКОВІ-ПЕДАГОГУ
Яків Омелянович Очеретько народився 27 березня 1916 в селі Миколаївка, що на Полтавщині. Навчався в Харківському художньому інституті, Київському художньому інституті – спеціалізація «Художник станкового живопису». Працював викладачем у Косівському художньо-промисловому училищі та Вижницькому училищі прикладного мистецтва.
З нагоди 80-ліття від дня народження майстра станкового живопису Якова Очеретька в районній газеті вийшла стаття журналістки А. Ільчук. З архівних сторінок дізнаємось, що він народився в родині хліборобів. Рано залишився без батька. З дитинства захоплювався малюванням. Навчався у фабрично-заводському училищі, здобувши спеціальність столяра. Опісля працював на різних будівництвах у Харкові. У 1935 році вступив до Харківського художнього технікуму, після, у 1938, – до Харківського художнього інституту. У Київський художній інститут вступив на 4-й курс відділу історичного батального станкового живопису.
1948 року отримав направлення на роботу в Косівське училище прикладного мистецтва, де пропрацював два роки.
У 1950 році Яків Омелянович перевівся до Вижницького училища, де пропрацював викладачем малюнка і живопису до листопада 1965 року. Цього ж року його приймають у Спілку художників країни.
Плідно творив. Його роботи, виконані олією, аквареллю, вирізнялись неперевершеною майстерністю, довершеністю. Очеретько стає одним з провідних художників Буковини. На його полотнах знайшли відображення військова тема, історичні особи Олекса Довбуш, Лук’ян Кобилиця та інші. Вдома зберігав портрет дружини Олександри Костянтинівни, написаний у 60-х роках, у райлікарні зберігалась картина «Сплав лісу на Черемоші».
З 1965 року художник перейшов працювати в обласний художній фонд на творчу роботу. Авторка підкреслює, що Яків Очеретько завжди любив Україну, не намагався відображати тодішніх «партійних вождів», хоча не завжди це розуміли можновладці. Серед його учнів – чимало знаних. Це Іван Остафійчук – викладач живопису Львівської академії мистецтв, члени Спілки художників Микола Костриба, Степан Вархола, Валерій Жаворонков, Григорій Ходаківський, Іван Гордіца, Іван Вихренко та багато інших.
Яків ОЧЕРЕТЬКО
Син Очеретька Сергій також став в художником, свого часу закінчив відділення з обробки металу вижницького коледжу, а онук Едуард у стінах вижницької мистецької школи здобув спеціальність художника-оформлювача.
Дослідник його творчості, кандидат мистецтвознавства, заслужений діяч мистецтв України, директор Вижницького фахового коледжу мистецтв та дизайну імені Василя Шкрібляка Роман Гаврилюк звертає увагу на картину «Думи про Буковину», на якій зображено Юрія Федьковича в буковинському одязі. Цей твір зберігається у музеї Юрія Федьковича. Роман Гаврилюк до знаменної дати підготував альбом-каталог робіт художника та наголошує, що художньо-педагогічна та творча діяльність Якова Очеретька зробили значний внесок у розвиток творчих здібностей молодих митців і становлення вижницької мистецької школи.
У кращі світи відійшов Яків Очеретько 9 квітня 1996 року.
Підготувала Кароліна ОТРОДА, голова відділу культурно-мистецької та краєзнавчої діяльності студентської Ради коледжу
ПОЕТ, ЩО ХОДИВ НА ПЛЕНЕР У ГОРИ
Є у плеяді випускників нашого Вижницького фахового коледжу мистецтв і дизайну імені Василя Шкрібляка вижничанин Аніфатій Свиридюк. Український поетмодерніст, автор трьох поетичних збірок, лауреат обласної літературної премії імені Дмитра Загула (посмертно), художник, театрал.
Аніфатій Свиридюк народився 1 січня 1942 року в селі Богданівка Кременецького району на Тернопіллі. Закінчив середню школу, служив у війську. У Вижниці навчався в училищі, одружився, тут у нього народилося двоє доньок, тут він і прожив до останніх днів. Працював художником-оформлювачем у Вижницькому РЕМі.
Писав вірші давно. Та лише на 52-му році свого життя, у 1994, у Вижниці дебютував першою поетичною книгою «Портрет вітрів на тлі любові». Автором анотації до видання був журналіст Юрій Петричук. Через шість років Аніфатій Свиридюк у Чернівцях видав книгу «Бруківкою серпня». Він ще встиг підготувати і третю. Але «Перетин яблука» побачив світ у 2006 році без нього, бо 2003-го серце поета перестало битися.
Аніфатій Свиридюк грав у вижницькому Народному театрі. Як відзначають літературознавці, можливо, тому його поезія наповнена такими образами, як маски, декорації, ролі, репетиції, вистави, театр ляльок, театр снігу, мізансцени, інтриги, перевтілення, що є свідченням загостреного відчуття нереальності звичної реальності.
Залишу ролі вам. Ви у боргах.
Сам пратиму шкарпетки у антрактах.
Мій час – мій крик. Піду, як хуліган,
Але не у реальність, а в абстрактність.
Ознакою чуттєвості поета є й велика кількість неологізмів: він настільки тонко й глибоко, настільки по-іншому відчуває явища й процеси, що іноді не знаходить відомих мовних відповідників і вимушений створювати свої: іржавить осінь, чорнозорря висушених гнізд, осінніє (дієслово), зруби вином заожинились, дроти заколючені, час незнаходження, казководивомісяць.
«Творчість цієї людини була відома дуже вузькому колу людей, та вона є відкриттям світового, навіть понадсвітового рівня. Бо це – еталон поезії,» – так вважає літературна критикиня Інга Кейван. На її думку, попри всю скромність та ілюзорну «непоказовість» свого земного існування Аніфатій Свиридюк виявився надпотужним поетом. І сам він, і кожен його вірш подібні до нейтронних зір, в яких сконцентрована вся інформація Всесвіту.
Аніфатій СВИРИДЮК
За спогадами поетової доньки Наталі, поет часто ходив на пленер у гори. Можливо, саме там йому відкрилась якась таємниця, таїна, що прозирає в його віршах:
Дерево босоніж на снігу,
Виткане із місячної сажі.
Терпкуватий плід гарячих губ
На твою долоню тихо ляже.
А над усім цим критики бачать вітер – заповзятого співтворця картин довколишності та уяви, намальованих бентежними словами. Відрадно, що шлях до них проліг через навчання Аніфатія Свиридюка у мистецькому закладі Вижниці. (З відкритих джерел).
Підготувала Кароліна ОТРОДА,
голова відділу культурно-мистецької та краєзнавчої діяльності студентської Ради коледжу.
Р.S.: дізнатися більше про поета, відкривши його збірки, ознайомившись із вирізками з районної газети, де він друкував свої статті про життя нашого закладу, можна в бібліотеці коледжу. Чимало цікавого про цю непересічну особистість розповість і сама завідувачка бібліотеки Валентина Онуфріївна, яка особисто знала Аніфатія Свиридюка.
ВПРАВЛЯВ ДВОМА СКАЛЬПЕЛЯМИ МИСТЕЦТВА
Анатолій Фартушняк – український поет і журналіст. Він народився 4 лютого 1946 року в селі Баланівка тепер Гайсинського району Вінницької області. У другій половині 60-х навчався у Вижницькому училищі декоративно-прикладного мистецтва. Саме мальовничі буковинські Карпати надихнули його на створення пісень, що стали надзвичайно популярними у виконанні молодих ще тоді Софії Ротару, Василя Зінкевича, Назарія Яремчука, Павла Дворського, ансамблю «Смерічка» під керівництвом Левка Дутківського. Разом з ними Анатолій Фартушняк стояв біля витоків сучасної української естрадної пісні. Вся Україна співала його пісні «У Карпатах ходить осінь», «Сніжинки», «Ти прийди в синю ніч», «Незрівняний світ краси» та інші.
Спочатку в училищі познайомився з Василем Зінкевичем, а пізніше – з Левком Дутківським. Один з гітаристів розповів Дутківському, що знає хлопця з училища, який пише вірші. Перша їхня спільна пісня «Сніжинки падають» мала такий успіх, що вони були зобов’язані працювати разом надалі.
Зінкевич в училищі опановував спеціальність «Художня обробка металу», а Фартушняк навчався художньому ткацтву.
– Навчальні групи у нас були невеликі, 8-10 чоловік, не більше, – розповідав він
журналістам вінницького видання «20 хвилин/RIA». – Зрозуміло, студенти майже всі знали один одного. Але ж з Василем ми зустрічалися ще й на репетиціях в ансамблі Дутківського ще тоді, як він не мав назви «Смерічка». Просто був вокальноінструментальний ансамбль районного Будинку культури. Там і познайомилися ближче. Згодом в ансамбль прийшов Назарій. З ним у Фартушняка склалися найбільш товариські стосунки. Душею відчували один одного.
Свою трудову діяльність як журналіст починав у редакції районної газети «Вогні комунізму» на Вінниччині літературним працівником. Згодом закінчив Одеську вищу школу за фахом «журналістика». Понад чверть століття обіймав посаду власного кореспондента обласної газети «Вінницька правда» (нині – «Вінниччина»). Одного разу він зустрівся із своїм колишнім однокурсником Степаном Козкою – архієпископом-старообрядцем з іменем Саватій. Ця зустріч відбулася через кілька десятиліть після закінчення училища.
Анатолій ФАРТУШНЯК
Дізнавшись про те, що друг юності підготував до друку книгу, до якої увійдуть вірші, пісні, спогади, архієпископ Саватій написав до видання і своє слово. У ньому, зокрема, говориться: «Анатолію, з яким навчався в одній групі, по-доброму заздрив. Найперше за його урівноваженість, вміння з кожним знайти спільну мову. А ще – за те, що він майстерно вправляв двома скальпелями мистецтва: пензлем і ручкою, з-під яких народжувалися чудові малюнки і вірші. Вони стали його крильми. І нелегко спочатку було визначитися, яке з них міцніше. Коли ж народилися на світ пісні на слова юного студента, зрозумів, що поезія підносить його над землею вище». Останні роки Анатолій Фартушняк проживав у селі Ободівка Тростянецького району на Вінниччині. Книга «Крила моєї долі» стала останньою в його біографії. Він помер 22 серпня 2019 року.
Студентські роки, проведені у Вижниці, і творчі успіхи, яких досяг саме тут, гріли його серце до останньої хвилини життя.
Підготувала Надія ОЛЕКСЮК,
учасниця відділу культурно-мистецької та краєзнавчої діяльності Студентської ради коледжу.