Шановані мною студенти 303 групи.

Надсилаю для опрацювання. Тестові завдання (тільки тестові) направити

krygluk@i.ua.  Дякую. Здоров’я. До зустрічі.

Змістовий модуль 3. ТЕОРІЯ ОСВІТИ І НАВЧАННЯ (ДИДАКТИКА)

Практичне заняття №10. СУТЬ ПРОЦЕСУ НАВЧАННЯ, ЙОГО СТРУКТУРА

Опорні поняття:дидактика, дидактичні концепції, навчання, процес навчання, навчальний процес, компоненти процесу навчання.

План:

1. Суть процесу навчання як системи.
2. Сутність компонентного складу процесу навчання.
3. Контроль, регулювання, оцінювання результатів навчального процесу

Література:

1. Бондар В. І. Дидактика: Підруч. для студ. пед. вузів / В. І. Бондар.‒ К.: Либідь, 2005.‒ 263 с.
2. Бондар В. І. Дидактика / В.І. Бондар. – К.,
3. Закон України «Про освіту». // Освіта. – 1996. – 21 серпня.
4. Закон України «Про загальну середню освіту» //Освіта України. – 1999.-23 червня.
5. Малафіїк І. В. Дидактика. – К., 2003 – 254 с.
6. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка: Навчальний посібник / Н.Є. Мойсеюк. 5-те видання, доповнене і перероблене. – К., 2007. – 656 с.
7. Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. – К.,

Теоретичний блок.

Суть процесу навчання як системи. Латинське слово «processus» означає рух уперед, просування вперед. Поняття «навчання» сучасною дидактикою трактується як упорядкована взаємодія учителя та учнів, спрямована на досягнення завдань освіти. Поняття «процес навчання», «навчальний процес» пов’язані з розвитком навчання у часі та просторі й означають послідовність його актів.

У творах стародавніх і середньовічних мислителів під поняттями

«навчання», «процес навчання» розуміли, головним чином, викладання, метою якого є учень. На початку XX століття до поняття «процес навчання» входили вже дві складові – викладання і учіння. Викладання трактувалось як діяльність учителів, спрямована на організацію навчального процесу, засвоєння навчального матеріалу учнями, а уміння – як діяльність учнів щодо засвоєння запропонованих знань.

У сучасних умовах, коли школа повинна давати знання, вчити мислити, всебічно виховувати і розвивати учнів, ці поняття уточнюються.

Під поняттям викладання сьогодні розуміють упорядковану діяльність

педагога, спрямовану на реалізацію цілей навчання (освітніх завдань); забезпечення управління навчально-пізнавальною діяльністю учнів, їх вихованням і розвитком.

Під поняттям учіння – процес, у ході якого на основі пізнання, вправляння та набутого досвіду виникають нові форми поведінки і діяльності, змінюються набуті раніше.

Зрозуміло, що протікання процесу навчання неможливе без взаємодії, співробітництва, партнерства між педагогами і учнями, їх діяльностями. Взаємодія передбачає безпосередні контакти учителя й учня, співробітництво, партнерство – контакти, дія яких може поширюватись у часі та просторі. Наприклад, виконання учнями домашніх завдань, проведення самостійних спостережень, досліджень тощо. У будь-якому варіанті головним є те, щоб ці контакти сприяли стимулюванню, активізації навчально-пізнавальної діяльності учнів, її організації. і це досить суттєво: без інтересу до навчального предмета, навчального матеріалу учень не працюватиме ні на уроці, ні вдома.

У такому випадку вважатимемо, що: процес навчання – це динамічна взаємодія (співробітництво, партнерство) учителя та учнів, у ході якої здійснюється стимулювання і організація активної навчально-пізнавальної діяльності школярів з метою засвоєння системи наукових знань, умінь, навичок, розвитку і всебічної вихованості особистості.

Визначальними умовами навчання як діяльності є мета освіти і завдання (навчальні, виховні, розвиваючі) навчальної діяльності, потреби і мотиви навчально-пізнавальної діяльності школярів, зміст матеріалу, який підлягає засвоєнню учнями. Ці умови взаємопов’язані й взаємозалежні. Цілі навчання визначають його зміст. Потреби і мотиви навчальної діяльності суттєво впливають на активність учнів, їх ставлення до навчальної праці і зрештою на результати навчання. В свою чергу мотиви формуються в процесі навчання, залежать від його організації, методів і прийомів навчання, засобів і змісту навчального  матеріалу.  Цілі  навчання  зумовлюють  також  характер  діяльності

вчителя  й учнів,  форму,  методи,  засоби навчання.  Результат навчання залежить

від результату взаємодії всіх складових компонентів процесу.

Усе це свідчить про те, що процес навчання є складною цілісною системою. Найважливішими, його структурними компонентами є: цільовий, стимуляційно- мотиваційний, змістовий, операційно-діяльнісний, контрольно-регулювальний і оцінно-результативний.

Навчання мас двосторонній характер і зумовлює необхідність тісної взаємодії учителя та учнів на всіх етапах навчальної роботи, починаючи з постановки її цілі і закінчуючи оцінюванням знань. Якщо на одному з цих етапі в той чи інший учень «не включається» в навчально-пізнавальну діяльність, його навчання припиняється.

Виділення окремих структурних компонентів процесу навчання дає чітке уявлення про те, як потрібно підходити до його організації. Ця організація містить: постановку цілей навчання, визначення завдань навчальної роботи, збудження потреби учнів в оволодінні навчальним матеріалом, чітке визначення його змісту, залучення учнів до пізнавальної діяльності з метою його осмислення, засвоєння тощо.

Активізація навчально-пізнавальної діяльності учнів у процесі навчання не обмежується тим, що викладаючи матеріал, учитель використовує певні методичні прийоми. Це завдання вирішується і при визначенні цілі навчання, завдань навчальної роботи, і при формуванні мотиваційної сфери учнів, і при структуруванні змісту навчальних занять та Ін.

Компоненти процесу навчання характеризують певний етап (цикл) взаємодії педагога й учнів. Схема показує зміну процесу в часі, його постійний рух, розвиток, тобто динамізм.

Процес навчання в сучасних умовах є безперервним, таким, що вказує на єдність усіх ступенів навчання, наступність етапів навчальної роботи. Саме тому його називають перманентним.

Одним  з  визначальних  компонентів  процесу  навчання  є  його  ціль. Ціль

навчання – це ідеальне мисленнєве передбачення кінцевого результату процесу навчання, це те, до чого прагнуть педагог і учні Загальну мету освіти, як уже було зазначено, визначає суспільство. Вона відображається у державних документах, а потім конкретизується в програмах з окремих навчальних предметів, підручниках, навчальних посібниках для учителів, дидактичних матеріалах для учнів. Крім загальної мети, цілей навчання з окремого предмета, до кожного заняття учитель визначає завдання.

Організація процесу навчання насамперед пов’язана з чітким визначенням його цілей, а також усвідомленням і прийняттям їх учнями. Цільові установки навчання спричиняють розуміння школярами суті і способів організації навчально-пізнавальної діяльності, суттєво впливаючи на її активізацію.

Як у процесі навчання, так і при проведенні кожного навчального заняття реалізуються три основні групи взаємопов’язаних цілей. До першої з них належать цілі навчальні: оволодіння знаннями, уміннями, навичками; до другої – цілі розвиваючі: розвиток інтелектуальної, емоційно-вольової, діяльнісно- поведінкової сфери особистості; до третьої – цілі виховні: формування наукового світогляду, моральної, художньо-естетичної, правової, трудової, екологічної культури тощо. Це означає, що проектуючи проведення навчального заняття, педагог повинен чітко визначити завдання навчання, розвитку та виховання. При цьому він конкретизує рівень, на якому здійснюватимуться цільові установки: загальне ознайомлення з новою темою, засвоєння теоретичного аспекту  матеріалу, що вивчається, формування практичних умінь і навичок, перевірка знань тощо.

Стимулювання процесу навчання (стимуляційно-мотиваційний компонент). Оволодіння навчальним матеріалом, розвиток і виховання особистості у процесі навчання відбувається лише за умови прояву її високої активності у навчально- пізнавальній діяльності. Організована діяльність, у якій людина бере участь без бажання, практично не розвиває її. Ось чому правильно кажуть: можна силою привести коня до води, але не можна присилувати його пити. і людину, як зазначав Л. В. Занков, не можна силою змусити вбирати знання, здобувати освіту. Ідея визначальної ролі активності особистості у її власному розвитку і

необхідності стимулювання цієї активності у процесі навчання стала загальновизнаною.

Але коли учень сам тягнеться до знань, освіти. Тоді, коли ним рухають внутрішні спонукання до навчальних дій або навчальної діяльності в цілому, тобто мотиви. У ролі мотивів можуть виступати потреби, інтереси, переконання, установки, цінності та ідеали. До навчання учня спонукає не один мотив, а ряд мотивів різної властивості. Кожен э них виступає у взаємодії з іншими, отже, учіння має полімотивований характер.

У практичній педагогіці вся багатогранність мотивів навчальної діяльності учнів об’єднується у три взаємопов’язані групи.

1. Безпосередньо-спонукальні мотиви, основані на емоційних проявах особистості, на позитивних чи негативних емоціях яскравість, новизна, цікавість, зовнішньо привабливі атрибути; цікаве викладання, привабливість особистості вчителя; бажання отримати похвалу, нагороду (за виконане завдання), боязнь одержати негативну оцінку, покарання, страх перед учителем, батьками, небажання буй об’єктом обговорення у класі.
2. Перспективно-спонукальні мотиви ґрунтуються на розумінні значущості знання взагалі; навчального предмета зокрема: усвідомлення світоглядного, соціального, практично-прикладного значення предмета, тих чи інших конкретних знань і вмінь: зв’язок навчального предмета з майбутнім самостійним життям (вступ до інституту, вибір професії, створення сім’ї і под.); сподівання на отримання а перспективі нагороди; розвинуте почуття обов’язку, відповідальності.
3. Інтелектуально-спонукальні мотиви базуються на одержанні задоволення від самого процесу пізнання; інтерес до знань, допитливість, намагання розширити свій культурний рівень, оволодіти певними уміннями і навичками, захопленість самим процесом вирішення навчально-пізнавальних задач тощо.

Серед  інтелектуально-спонукальних мотивів   особливе  місце   посідають

пізнавальні інтереси і потреби. Прийнято вирізняти рівні пізнавального інтересу і

відповідно до них  визначати  шляхи  і  створювати  умови  його  формування  (Г.І. Щукіна). Нижчий, елементарний рівень пізнавального інтересу обумовлюється увагою до конкретних фактів, знань, описів, дій за зразком. Другому рівневі властивий інтерес до залежностей, причинно-наслідкових зв’язків, до їх самостійного встановлення. Третій, вищий рівень виявляється в інтересі до глибоких теоретичних проблем у творчій діяльності з метою засвоєння знань. Сформованість вищого рівня пізнавального інтересу свідчить про наявність пізнавальної потреби.

Мотивація учіння – це система стійких мотивів, що визначає конкретну активну навчально-пізнавальну діяльність учня. Первинне уявлення про перевагу тих чи інших мотивів учіння у певній їх ієрархії можна отримати шляхом спостереження за ставленням учня до учіння. Це ставлення вчителі-практики зазвичай називають активністю. Активність визначає ступінь входження учня у предмет його діяльності: готовність виконувати навчальні завдання, намагання виконувати діяльність самостійно, свідоме виконання завдань, систематичність учіння, намагання підвищити свій освітній рівень тощо.

Змістовий компонент навчального процесу. Зміст навчання у загальноосвітній школі визначається навчальними програмами і підручниками. Проте при підготовці до занять учителю необхідно добре продумати, яким саме буде зміст кожного заняття, і що повинен засвоїти учень.

Які ж конкретні кроки робить педагогу цьому напрямку? Передусім необхідно визначити обсяг фактичного матеріалу, що відображає ознаки і властивості предметів, явищ, процесів; виділити узагальнені результати їх пізнання: поняття, закони, принципи, основи і світоглядні ідеї, провідні наукові теорії, моральні й естетичні ідеали, методи дослідження і наукового мислення, з якими людина у тій чи іншій формі вступає у взаємодію (сприймання, відтворення, перетворення). По-друге, проаналізувати пізнавальні завдання, що спрямовані на засвоєння знань та інтелектуальний розвиток школярів. Усі вказані компоненти створюють систему знань, навичок і вмінь, якими повинні оволодіти

учні.

При визначенні змісту навчальних занять необхідно з’ясувати спосіб викладання програмного матеріалу: розбивати його на окремі теми чи використати методику вивчення укрупненими блоками, коли на одному занятті вивчається одразу дві-три і більше споріднених тем, які закріплюються на наступних уроках.

Попередньо визначивши зміст навчальних занять, шляхи його вивчення, учитель доводить до свідомості учнів тему нового матеріалу, головні питання, які необхідно засвоїти, звертає увагу на практичні уміння і навички, які передбачається виробити. Це дає змогу зорієнтуватися в роботі, концентрує увагу на головному, активізує навчально-пізнавальну діяльність учнів.

Організація навчально-пізнавальної діяльності учнів (операційно- діяльнісний компонент). Нам відомо, що процес учіння є своєрідним процесом самостійного «відкриття» учнем уже відомих у науці знань. «Коли говорять, – писав психолог С.Л. Рубинштейн, – що людина як індивід не відкриває, а лише засвоює вже здобуті людством знання…, то це, власне, означає лише те, що вона не відкриває їх для людства, а особисто для себе повинна все-таки відкрити або навіть «перевідкрити». Людина досконало володіє лише тим. що сама здобуває власною працею» . У цьому розумінні учень опановує суб’єктивно нове, тобто те, що йому не відоме, але вже пізнане наукою, відоме іншим людям. Уміння вимагає повного «розпредмечування знань» або компактного «відтворення» тих мисленнєвих і практичних операцій і дій, які колись здійснювалися в процесі наукового дослідження (пізнання) явищ або предметів. Процес цей має три взаємопов’язані стадії (етапи).

На першій стадії відбувається сприймання, осмислення і запам’ятовування матеріалу, що вивчається, або засвоєння теоретичних знань.

На другій стадії засвоюються навички і вміння практичного застосування знань, що вимагає проведення спеціальних тренувальних вправ.

На третій стадії здійснюється повторення, поглиблення і закріплення знань, удосконалення практичних умінь і навичок.

Розглянемо детальніше кожну з названих стадій.

1. Засвоєння теоретичних знань. Засвоєнням знань називається навчально- пізнавальна діяльність учнів, спрямована на свідоме і міцне оволодіння знаннями, способами виконання навчальних дій.
2. Організація вправ на застосування знань у практичній діяльності та формування умінь і навичок. Важливість даного етапу в процесі оволодіння новим матеріалом виявляється не тільки втому, що знання потрібні людині для практичної діяльності та її духовного розвитку, а й у тому, що формування практичних умінь і навичок сприяє глибшому осмисленню матеріалу, який вивчається, розвитку кмітливості та творчих здібностей.
3. Повторення, узагальнення і систематизація вивченого матеріалу з метою поглиблення знань та удосконалення практичних умінь та навичок. Вихідною основою стадії повторення, узагальнення і систематизації є положення про те, що питання є не прямою, а кривою лінією, яка безмежно наближається до спіралі. Це означає, що оволодіння знаннями не зводиться до одного пізнавального акту, суть знання не розкривається одразу всією своєю багатогранністю, а потребує подальшої розумової і практичної діяльності з метою глибшого його засвоєння.

Такою є система і суть навчально-пізнавальної діяльності на різних етапах оволодіння матеріалом, що підлягає вивченню. Відсутність одного з етапів, тобто порушення цілісності системи, веде до низького результату навчально- пізнавальної діяльності. Лише здійснення учнями повного циклу навчально- пізнавальних дій забезпечує глибоке і міцне оволодіння програмним матеріалом, їх розумовий і загальний розвиток, формування наукового світогляду, всебічну вихованість.

Контроль і регулювання навчально-пізнавальної діяльності (контрольно- регулювальний компонент). Значну регулятивну роль у навчанні відіграє здійснення контролю за якістю оволодіння виучуваним матеріалом і спонукання учнів до самоконтролю. Контроль здійснюється за допомогою усних, письмових, лабораторних та інших практичних робіт, шляхом проведення опитування, заліків та екзаменів. Самоконтроль реалізується у вигляді самоперевірок учнями ступеня

засвоєння вивченого матеріалу, правильності виконання вправ шляхом зворотних

дій, оцінки реальності отриманих відповідей у задачах тощо. Контроль і самоконтроль забезпечують функціонування зворотного зв’язку в навчальному процесі – одержання учителем інформації про ступінь труднощів,  типові недоліки, що викликає необхідність внесення змін до методів, форм, засобів навчання.

Суть регулювання навчально-пізнавальної діяльності полягає і в тому, щоб на кожній стадії навчання стежити за її відповідністю цільовим установкам і завданням процесу навчання. Адже залежно від конкретних завдань навчання і особливостей матеріалу, що вивчається, на різних етапах процесу навчально- пізнавальна діяльність учнів матиме різний характер: в одному випадку головним буде осмислення і засвоєння теоретичних знань, в іншому – тренувальні вправи щодо застосування їх на практиці, ще в іншому – узагальнення і систематизація знань і под. Усе це впливає на загальну структуру навчального процесу і висуває на перший план то одну, то іншу групу навчальних завдань – пізнавальних дій.

Регулювання важливе і для врахування індивідуальних особливостей та здібностей школярів. Учням, які виявляють здібності в навчанні, дають складніші або додаткові навчальні завдання з метою сприяння їхньому розумовому розвитку. Учням, які відчувають труднощі, педагоги приділяють більше уваги, допомагають їх подолати.

Оцінювання і самооцінювання результатів навчального (оцінно- результативний компонент). Оцінювання педагогами і самооцінювання учнями досягнутих у процесі навчання результатів є важливим стимулом навчання можуть сприяти формуванню мотиву, який тісно пов’язаний з інтересом до учіння, почутім задоволення від успіхів, радістю від подолання труднощів і досягнення мети.Оцінювання і самооцінювання дозволяють, установити відповідність досягнутих у процесі навчання результатів поставленим цілям і завданням навчання, відзначити успіхи учнів, виявити недоліки у їхній навчальній роботі, встановиш причини відхилень, проектувати нові завдання.

Практичний блок.

І. Контрольні запитання репродуктивного характеру:

1. Що називається дидактикою?
2. Що є об’єктом і предметом дидактики?
3. Які завдання вирішує дидактика?
4. Охарактеризуйте проблеми, які розв’язує сучасна дидактика.
5. Що спільного і відмінного між дидактикою і предметними методиками?
6. У чому особливості традиційної дидактичної системи?

ІІ. Тестові завдання на розуміння теоретичного матеріалу:

З-поміж названих відповідей виберіть одну правильну і обґрунтуйте її (для контролю):!!!!!!

1. Дидактика – це:

а) наука про закономірності формування особистості;

б) галузь педагогіки, яка розробляє теорію освіти і навчання;

в) частина педагогіки, що вивчає процес виховуючого навчання; г) складова процесу навчання, виховання і розвитку особистості.

2. Науково-теоретична функція дидактики передбачає: а) впровадження інноваційних технологій навчання;

б) визначення сутності процесу навчання, його форм, закономірностей тощо; в) конструювання педагогічної діяльності суб’єктів викладання;

г) розробка змісту, методів, форм навчання відповідно до поставлених цілей.

3. Об’єктом дослідження дидактики є: а) моральні якості особистості;

б) форми виховного впливу на особистість;

в) педагогічні явища і факти навчального процесу;

г) взаємозв’язки вчителя і учня у навчальному процесі.

4. Основними категоріями дидактики є:

а) освіта, навчання, викладання, знання, уміння, навички;

б) організація навчання, методика навчання, педагогічна діяльність; в) сприймання, усвідомлення, осмислення, засвоєння, застосування; г) узагальнення, систематизація, класифікація, аналіз, синтез.

5. Система набутих в процесі навчання знань, умінь і навичок, способів мислення

– це:

а) викладання; б) навчання; в) освіта;

г) наукове пізнання.

6. Більш повно можна визначити учіння як:

а) процес створення мотивів навчальної діяльності учнів; б) оволодіння сумою знань;

в) сприймання навчального матеріалу;

г) вивчення змісту навчальних предметів.

ІV. Творчі завдання:

Проаналізувати дидактичні концепції Я.А. Коменського, Й. Песталоцці та Й. Гербарта. Розкрити їх значення для сучасної школи та учительства.

1. Завдання для самостійної роботи студентів:

Проаналізувати основні ідеї гуманістичної дидактики.

Практичне заняття №11.ЗМІСТ ОСВІТИ ЯК ФУНДАМЕНТ БАЗОВОЇ КУЛЬТУРИ ОСОБИСТОСТІ

Опорні    поняття:зміст    освіти,    об’єктивні    і    суб’єктивні    фактори, гуманістична спрямованість, інтегративність, полікультурність змісту освіти.

План:

1. Сутність змістового компоненту навчального процесу.
2. Фактори і вимоги до формування змісту освіти.
3. Наукові вимоги до формування сучасного змісту шкільної освіти.

Література:

1. Бондар В. І. Дидактика: Підруч. для студ. пед. вузів / В. І. Бондар.‒ К.: Либідь, 2005.‒ 263 с.
2. Бондар В. І. Дидактика / В.І. Бондар. – К.,
3. Закон України «Про освіту». // Освіта. – 1996. – 21 серпня.
4. Закон України «Про загальну середню освіту» //Освіта України. – 1999.-23 червня.
5. Малафіїк І. В. Дидактика. – К., 2003 – 254 с.
6. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка: Навчальний посібник / Н.Є. Мойсеюк. 5-те видання, доповнене і перероблене. – К., 2007. – 656 с.
7. Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. – К.,

Теоретичний блок.

Зміст загальної середньої освіти – це частина культури. соціального досвіду суспільства, яка використовується в навчальному процесі для вирішення завдань навчання, виховання і розвитку особистості До складу людської культури входять. 1) вже здобуті суспільством знання про природу, саме суспільство, мислення, техніку і способи діяльності, 2) досвід здійснення відомих способів діяльності, який втілюється в уміннях і навичках особистості, що засвоїла цей досвід; 3) досвід творчої, пошукової діяльності щодо вирішення нових проблем, які виникають перед суспільством; 4) досвід ставлень до світу, самого себе, тобто система емоційної, вольової, моральної, естетичної вихованості.

Зміст  загальної  середньої  освіти  –  це  не  сукупність  складових,  а   деяка

«критична  маса»,  яка  забезпечує  систему   загальнонаукових знань,  умінь   і

навичок, системне мислення, загальний світогляд, ціннісні орієнтації Імпульси до самоосвіти, саморозвитку.

До сучасного змісту освіти входить чотири основні компоненти: досвід пізнавальної діяльності, зафіксований у формі знань; досвід виконання відомих способів діяльності – у формі умінь діяти за зразком, досвід творчої діяльності – у формі умінь приймати нестандартні рішення в нових ситуаціях; досвід ставлень до навколишньої дійсності – у формі ціннісних орієнтацій.

Досвід пізнавальної діяльності особистості включає систему знань про природу, людину, суспільство, мислення, виробництво та засоби діяльності, засвоєння яких забезпечує формування у свідомості учнів наукової картини світу

Знання є основним елементом змісту загальної середньої освіти. Вони відображають узагальнений досвід пізнання дійсності, накопичений людством у процесі соціально-історичної практики. Без знань неможлива жодна цілеспрямована дія.

розвиток розумових здібностей і пам’яті, волі, емоцій особистості, її потреб, інтересів, здібностей; виховних завдань – формування наукового світогляду, моральної, трудової, естетичної, екологічної, фізичної та ін. культури.

Плануючи зміст, методи і форми навчання, учитель повинен забезпечити вирішення всього комплексу домінуючих завдань системи уроків з даної теми, а також конкретного уроку. При аналізі результатів навчання в полі його зору знаходиться не лише вирішення завдань формування знань і умінь, а й ефективність розвиваючих і виховних впливів проведеного уроку чи їх системи щодо даної теми. Таким чином, даний принцип через основні завдання опосередковано впливає на всі наступні компоненти процесу навчання.

Практична реалізація принципу здійснюється шляхом дотримання таких окремих правил навчання:

Ясне розуміння цілей і завдань майбутньої роботи – необхідна умова спрямованості та логіки навчання; покажіть їх учням, поясніть важливість і значення, розкрийте перспективи.

Навчайте так, щоб учень розумів, чому, що і як потрібно робити, і ніколи механічно не виконував навчальних дій, попередньо і глибоко їх не усвідомивши.

Принцип науковості. Принцип науковості є важливим принципом навчання в сучасній школі. У ст. 9 Закону України «Про освіту» стверджується, що

«заклади освіти України незалежно від форм власності відокремлені від церкви (релігійних організацій), мають світський характер..». Принцип вимагає, щоб зміст освіти знайомив учнів з об’єктивними науковими фактами, поняттями, законами, теоріями всіх основних розділів відповідної навчальному предмету галузі науки; наближався до розкриття сучасних досягнень перспектив розвитку в майбутньому.

Фактори і вимоги до формування змісту освіти. Визначення змісту освіти завжди викликає труднощі історія педагогіки показує, що при вирішенні цієї проблеми допускалося чимало помилок, внаслідок чого зміст то відставав від сучасного стану науки, то виявлявся перевантаженим, то зменшував можливості навчання як засобу розвитку й формування особистості.

Що ж необхідно відбирати з конкретного змісту всіх видів і галузей діяльності? Це залежить від ряду факторів. Першим і головним с система потреб (соціальних і особистісних), яка нерозривно пов’язана з системою цілей (соціальних – вимоги суспільства до загальної освіти, особистісних – формування основних сторін особистості) На нинішньому етапі реформування української школи, коли освіта повинна стати основою побудови нової демократичної держави, культурного та духовного відродження, становлення демократичного суспільства і ринкових відносин, виникає необхідність поєднання суспільних і особистісних інтересів. Насамперед слід зробити освіту особистісно-значимою, необхідною і привабливою для кожної людини, не послаблюючи при цьому орієнтацію на задоволення суспільних потреб.

До об’єктивних факторів, що впливають на зміст шкільної освіти, належать соціальні та наукові досягнення. Проміжок часу від появи нового наукового відкриття або нової соціальної ідеї до початку її систематичного вивчення в школі,  як  показали  спеціальні  дослідження,  невпинно  скорочується.  Якщо для

вивчення  телеграфу в  школі потрібно  було  60  років після  винаходу Морзе, для

еволюційного вчення Дарвіна – 56 років, радіо (Попов) – 40, то з транзистором учні познайомилися вже через 10 років після його винаходу, синтезом інсуліну, дослідженнями космосу за допомогою штучних супутників, біонікою, космічною біологією, сучасними зразками різноманітної техніки – через 4-5 років. Упродовж останнього десятиріччя цей термін зменшився настільки, що відображення нових ідей обмежується лише термінами виходу навчальних книг.

Вимоги до змісту освіти в середній загальноосвітній школі визначаються державною стратегією розвитку загальної середньої освіти. Зміст освіти сучасної української школи має два аспекти – національний і загальнолюдський. Загальними, принциповими положеннями, що лежать в основі його розробки, є: а) гуманізація, що передбачає оптимальне співвідношення гуманітарних і природничих дисциплін, наповнення всіх курсів «олюдненими» знаннями, формування гуманістичного типу мислення, особистісно-зорієнтованого світорозуміння, оптимістичних поглядів на проблеми людського життя, розуміння учнями його суті, утвердження людини як найвищої соціальної цінності; б) диференціація змісту, що забезпечує альтернативні можливості для одержання освіти відповідно до індивідуальних потреб та здібностей; в) науковість, що виявляється у відповідності запропонованих для вивчення у школі знань новітнім досягненням наукового, соціального і культурного прогресу; г) інтеграція навчальних курсів як засіб цілісного розуміння та пізнання світу; д) оптимальне поєднання теоретичних і практичних компонентів, що передбачає необхідність підготовки учнів до застосування засвоєних теоретичних знань на практиці; с) оптимальне поєднання класичної спадщини та сучасних досягнень наукової думки; ж) органічний зв’язок з національною історією культурою, традиціями, з) широке застосування нових педагогічних. інформаційних технологій.

Для визначення змісту шкільної освіти неабияке значення мас суб’єктивний фактор, зокрема методологічні позиції вчених. Наріжним каменем різних позицій і поглядів з питань зміну освіти є те, як той чи інший учений трактує питання розумового розвитку учнів під  впливом  навчальної роботи.  Через це розглянемо

найбільш відомі теорії освіти, які розроблялися в педагогіці і помітно вплинули на

зміст шкільної освіти.

Наукові вимоги до формування змісту освіти. Розвиток людської особистості значною мірою залежить, як ми вже зазначали, від оволодіння суспільним досвідом, основу якого складають наукові знання, уміння і способи творчої діяльності, емоційно-ціннісні ставлення до оточуючої дійсності. Це зумовлює необхідність забезпечення повноцінної освіти підростаючих поколінь, постійного удосконалення її змісту. Аналіз великої кількості вітчизняних і зарубіжних джерел дозволяє виділити систему наукових вимог до формування змісту шкільної освіти. Основними з них є:

1. Провідна роль у визначенні змісту освіти для підростаючого покоління належить меті й завданням виховання, які ставить суспільство перед школою. Мету загальної середньої освіти в нашій країні визначено законом України «Про освіту». У ст. 35 стверджується: «Загальна середня освіта забезпечує всебічний розвиток дитини як особистості, її нахилів, здібностей, талантів, трудову підготовку, професійне самовизначення, формування загальнолюдської моралі, засвоєння визначеного суспільними, національно-культурними потребами обсягу знань про природу, людину, суспільство і виробництво, екологічне виховання, фізичне вдосконалення».

Це означає, що зміст освітньої роботи школи повинен забезпечувати інтелектуальний, соціальний і фізичний розвиток особистості, що є основою для подальшої освіти і трудової діяльності.

2. Гуманістична спрямованість змісту загальної середньої освіти відповідає сучасним потребам та можливостям особи; пріоритету загальнолюдських цінностей, здоров’ю людини, її вільному розвитку.
3. Науковість змісту освіти передбачає занесення до змісту освіти лише тих фактів і теоретичних положень, які є сталими в науці, матеріалу, що відповідає сучасному стану науки, її новітнім досягненням; чіткість висновків з питань розвитку природи і суспільства. Це означає, що в кожній темі, що вивчається, мають бути виділені відповідні світоглядні, моральні, естетичні, екологічні ідеї.
4. Полікультурність полягає у поєднанні гуманітарної, природничо-

математичної освіти і трудової підготовки, класичної спадщини та сучасних досягнень наукової думки, забезпечення органічного зв’язку з національною історією, культурою, традиціями.

5. Світський характер освіти. Закон України «Про освіту» підкреслює світський характер освіти в школі. Загальноосвітня школа формує в учні в науковий світогляд. Зміст освіти передбачає можливість розкриття перед учнем реальності об’єктивного світу, його суперечливості, пізнаваності. Досягнувши повноліття і ставши дорослим, вихованець сам може зробити власний світоглядний вибір.
6. Інтегративність, що означає орієнтацію на інтегральні курси, пошук нових підходів до структурування знань як засобу цілісного розуміння га пізнання світу.
7. Єдність змістової і процесуальної сторін навчання при формуванні і структуру ванні змісту навчального матеріалу, що передбачає наявність у всіх навчальних предметах пізнавальної і практичної перетворювальної діяльності. Навчання у цьому зв’язку є не тільки способом одержання знань і формування умінь та навичок, а й засобом озброєння учнів методами здобування нових знань, самостійного набуття вмінь та навичок.

Відповідність основних компонентів загальної освіти структурі базової культури особистості. Ці компоненти представлені, як вже зазначалось, у вигляді досвіду пізнавальної, практичної, творчої діяльності і досвіду ставлень особистості.

Практичний блок.

І. Контрольні запитання репродуктивного характеру:

Яким вимогам має відповідати зміст освіти?

1. Які об’єктивні і суб’єктивні фактори впливають на зміст шкільної освіти?
2. Яким чином забезпечується єдність і взаємозв’язок загальної, політехнічної, професійної освіти?

ІІ. Тестові завдання на розуміння теоретичного матеріалу: (для контролю):!!!!!!

1. Сукупність закладів, які забезпечують вирішення освітньо-виховних завдань:

а) освітній простір; б) структура освіти; в) система освіти; г) зміст освіти.

2. Визначити зміст освіти – означає дати відповідь на запитання: а) кого навчати?

б) для чого навчати? в) як навчати?

г) чого навчати?

3. Документ, який визначає перелік навчальних предметів, їх розподіл за роками навчання, тижневу і річну кількість годин, називається …:

а) навчальний план;

б) навчальна програма;

в) державний стандарт освіти; г) календарний план.

4. Зміст освіти – це:

а) перелік навчальних предметів, які вивчаються у закладі освіти;

б)  система  наукових знань, практичних  умінь та навичок, засвоєння яких закладає основи для розвитку учня;

в) сукупність знань, які кожен учень може обирати для свого розвитку;

г) система практичних умінь і навичок, що становить основу конкретних видів діяльності.

5. Зміст освіти залежить від: а) потреб суспільства;

б) педагогічних намірів;

в) методів і засобів навчання;

г) індивідуальних можливостей учнів.

6. Освітній стандарт – це:

а) документ, який визначає склад навчальних предметів; б) план роботи вчителя;

в) норма оцінки об’єкта;

г) мета навчального процесу.

ІV. Творчі завдання:

Запропонуйте додатковий матеріал до змісту освіти зі свого предмету для вивчення його старшокласниками на факультативних заняттях. Обґрунтуйте свою пропозицію.

1. Завдання для самостійної роботи студентів:

Розкрити сучасні тенденції реалізації змісту освіти у сучасній школі.

Практичні заняття №12-13. МЕТОДИ І ЗАСОБИ НАВЧАННЯ ТА АКТИВІЗАЦІЇ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УЧНІВ

Опорні поняття:метод навчання, прийом навчання, засіб завчання, класифікація методів навчання.

План:

1. Метод навчання як шлях організації навчально-пізнавальної діяльності учнів на уроці.
2. Основи сучасних класифікацій методів навчання.
3. Характеристика простих та складних засобів навчання.

Література:

1. Бондар В. І. Дидактика: Підруч. для студ. пед. вузів / В. І. Бондар.‒ К.: Либідь, ‒ 263 с.
2. Бондар В. І. Дидактика / В.І. Бондар. – К.,
3. Закон України «Про освіту». // Освіта. – 1996. – 21 серпня.
4. Закон України «Про загальну середню освіту» //Освіта України. – 1999.-23 червня.
5. Малафіїк І. В. Дидактика. – К., 2003 – 254 с.
6. Мойсеюк Н.Є. Педагогіка: Навчальний посібник / Н.Є. Мойсеюк. 5-те видання, доповнене і перероблене. – К., 2007. – 656 с.
7. Фіцула М.М. Педагогіка: Навчальний посібник для студентів вищих педагогічних закладів освіти. – К.,

Теоретичний блок.

Поняття про методи навчання. Метод(від гр, methodos) – шлях до чогось, спосіб пізнання. Метод навчання– шлях навчально-пізнавальної діяльності учнів до результатів, визначених завданнями навчання.

Процес навчання реалізується шляхом взаємодії діяльності учителя (викладання) і діяльності учня (учіння). Учитель здійснює різноманітні спроби, які допомагають учням засвоїти навчальний матеріал, сприяє активізації навчального процесу, учень сприймає, осмислює, запам’ятовує тощо цей  матеріал. Метод при цьому виступає як упорядкована взаємодія, співробітництво, партнерство. Це дозволяє зробити висновок про те, що під методом навчання слід розуміти спосіб упорядкованої, взаємопов’язаної діяльності учителя й учнів, спрямованої на досягнення завдань процесу навчання.

Методи навчання є одним з найважливіших компонентів навчального процесу. Без відповідних методів діяльності неможливо реалізувати цілі і завдання навчання, досягнути відповідних результатів.

У процесі навчання зв’язок методу з іншими компонентами взаємо- зворотний: метод є похідним від цілей, завдань, змісту, форм навчання; водночас він суттєво впливає на можливості їх практичної реалізації. Навчання прогресує настільки, наскільки дозволяють йому рухатись уперед застосовані методи.

У структурі методів виділяються  прийоми.  Прийом  – це  елемент   методу.

Елементи методів є не звичайною сумою окремих частин цілого, а системою, об’єднаною   логікою   дидактичного   завдання.   Зокрема,   якщо   певний  спосіб

навчання педагог використовує на уроці тільки для того, щоб зосередити увагу на якомусь питанні змісту матеріалу. то цей спосіб відіграватиме роль дидактичного прийому. А якщо спосіб навчання використовується для з’ясування суті питання, для розкриття змісту матеріалу, то це вже буде не прийом, а метод. Метод е способом діяльності, що охоплює увесь її шлях. Прийом– це окремий крок, фазова дія в реалізації методу.

Метод навчаннямає дві складові частини: об’єктивну і суб’єктивну. Об’єктивна частина методу обумовлена тими постійними положеннями, які обов’язково присутні у будь-якому методі, незалежно від того, який учитель його використовує. У ній відображені найзагальніші вимоги законів і закономірностей, принципів і правил, а також ціль, завдання, зміст, форми навчальної діяльності. Суб’єктивна частина методу обумовлена особистістю педагога, його творчістю, майстерністю; особливостями учнів; конкретними умовами. Питання про співвідношення об’єктивного і суб’єктивного в методі вирішене не до кінця: одні автори вважають, що метод є лише об’єктивним утворенням, інші, навпаки, – творінням педагога. Безперечним с те, що об’єктивна частина дозволяє дидактам розробляти теорію методів, рекомендувати педагогам шляхи їх ефективної реалізації. З іншого боку, саме методи є сферою прояву високого педагогічного мистецтва.

Класифікація методів навчання.Метод навчання є досить складним утворенням, має багато сторін, за кожною з яких методи можна групувати в системи. На цій підставі створюються класифікації методів.

Класифікація методів навчання– це впорядкована за певною ознакою й система. Дидактами розроблено десятки класифікацій методів навчання. Учителю потрібні лише ті, які узгоджуються з практикою навчання і є основою для її ефективності.

Процес навчання с триєдиним, надзвичайно рухливим процесом. Для того, щоб відображати цю багатогранність і динамізм, ураховувати зміни, які постійно відбуваються  у практиці застосування  методів,  не  можна  класифікувати методи

єдино і незмінно.  Цілісний навчальний  процес  у сучасній школі здійснюється за

допомогою цілого ряду класифікацій, які в єдності відображають завдання і зміст дидактичних методів. При цьому кожна класифікація методів ґрунтується на одній або кількох істотних ознаках, проте всі класифікації зводяться до системи.

Методологія цілісного підходу до взаємопов’язаної діяльності вчителя і учнів у навчанні передбачає виділення груп методівнавчання:

• методи організації і самоорганізації навчально-пізнавальної діяльності;
• методи стимулювання і мотивації учіння;
• методи контролю і самоконтролю у навчанні;
• бінарні методи навчання.

Усвідомлення вчителем суті й особливостей цілісної класифікації методів дозволить йому здійснити цілісну процедуру їх вибору.

 І. Методи організації і самоорганізації навчально-пізнавальної діяльності Перша підгрупа – методи навчання за джерелом передачі в сприймання

інформації (С.І. Перовський, Є Я Голант, Д. О. Лордкіпарідзе та ін.). У класифікації виділяються методи: словесні, наочні, практичні, роботи з книгою, відеометод.

Словесні методи; розповідь, бесіда, лекція.

Розповідь– це монологічний виклад навчального матеріалу, який використовується для послідовного, систематизованого, дохідливого, емоційного повідомлення знань.Здебільшого розповідь використовується для викладу описового навчального матеріалу, зокрема даних про географічне положення і природні умови тієї чи іншої країни; фактів і прикладів з історії наукових відкриттів у курсах біології, хімії, фізики, математики, короткої біографії письменника тощо.

У чистому вигляді розповідь використовується рідко. Найчастіше вона містить міркування учителя, аналіз фактів, прикладів, тобто поєднується з поясненням матеріалу, який вивчається.

Бесіда–  діалогічний  метод  викладу  навчального  матеріалу.  Суть  бесіди

втому, щоб за допомогою цілеспрямованих і вміло поставлених питань спонукати учнів до актуалізації (пригадування) вже відомих знань і досягти засвоєння нових

знань шляхом самостійних роздумів, висновків і узагальнень. Метод найчастіше застосовується тоді, коли нова тема є порівняно не складною, а в учнів уже склалися про неї певні уявлення або усталилися життєві спостереження, які дозволяють осмислити і засвоїти знання евристичним шляхом. За призначенням виділяють бесіди вступні або організаційні, повідомлення нових знань (сократичні, евристичні та ін.); синтезуючі або закріплюючі; контрольно- корегуючі.

Лекція. Від інших методів словесного викладу вона відрізняється; а) більш чіткою структурою; б) логікою викладу навчального матеріалу; в) великим обсягом інформації, яка повідомляється; г) системним характером викладу знань. Предметом шкільної лекції здебільшого є опис складних систем, явищ, об’єкті в, процесів, наявних між ними зв’язків і залежностей, головним чином, причинно наслідкового характеру. Очевидно, що лекція доречна лише у старших класах, коли учні вже мають необхідний для сприймання і осмислення матеріалу лекцій рівень підготовки. Лекція використовується для викладу більшого за обсягом матеріалу, займає цілий урок, а інколи і здвоєні уроки.

Наочні методи: демонстрація, ілюстрація.

Демонстрація. Метод полягає у наочно-чуттєвому ознайомленні учнів з явищами, процесами, об’єктами в їх природному вигляді. Використовується для розкриття динаміки явищ, які вивчаються, а також для ознайомлення із зовнішнім виглядом предмета, його внутрішньою будовою та ін. При цьому увага учнів концентрується на суттєвих властивостях предметів, явищ, процесів. Слово відіграє супровідну роль і служить для аналізу ходу спостереження та його результатів. Велику дидактичну цінність має демонстрація реальних предметів, явищ або процесів, що протікають у природних умовах (спостереження за погодою); демонстрація натуральних предметів у діяльнісній сфері (досліди у шкільній теплиці); демонстрація штучних об’єктів у природному середовищі (копія механізму). Штучні замінники натуральних об’єктів відіграють важливу роль    при    вивченні    всіх    предметів.    Вони    дозволяють    ознайомитися    з

конструкцією,  принципами  дії  (рельєфом  місцевості,  будовою  квітки, розрізом

геометричної фігури), провести безпосередні виміри, визначити певні характеристики.

Ілюстрація передбачає показ і сприймання предметів, процесів і явищ у їх символічному зображенні за допомогою карт, плакатів, портретів, фотографій, малюнків, схем, репродукцій тощо.

 ІІ. Методи стимулювання і мотивації уміння.

Перша підгрупа – методи стимулювання інтересу до навчання. Дослідження психологів свідчать, що інтерес, як фактор, що стимулює діяльність, у всіх його видах і на всіх етапах розвитку обов’язково характеризується: 1) пози- тивною емоцією щодо діяльності («я люблю цю працю»), 2) наявністю пізнавальної сторони цієї емоції («мені цікаво працювати»), 3) наявністю безпосереднього мотиву, який випливає з самої діяльності (Г. І. Щукіна). Звідси очевидно, що у процесі навчання важливо забезпечити виникнення позитивних емоцій щодо навчальної діяльності, його змісту, форм і методів реалізації. Емоційний стан людини, завжди пов’язаний з подивом, співчуттям, радістю, гнівом. Тому важливо до процесів сприймання, осмислення, запам’ятовування підключити глибокі внутрішні переживання особистості.

Для вирішення цього завдання учителі застосовують різні прийоми; створення ситуації новизни, актуальності, морального переживання, цікавості, подиву, образності та ін. Вони є першим кроком до формування пізнавального інтересу. Другим кроком є спеціальні методи.

Пізнавальні ігри. Пізнавальні (дидактичні) ігри – це спеціально створені ситуації, що моделюють реальність, з якої учням пропонується знайти вихід. Пізнавальний інтерес отримується завдяки грі, в якій учень виступає активним учасником.

Метод пізнавальних ігор застосовувався ще в стародавніх дидактичних системах. До нього повернулися в середині 80-х років, коли в школу почали проникати ЕОМ, які дозволяють моделювати складні ситуації. Навчальні ігрові програми у комплексі з технічними засобами вирішують проблеми:

• збудження і підтримки інтересу до навчання;
• здобування знань за рахунок власних зусиль у процесі захоплюючого змагання з машиною;
• оперативного контролю і корекції якості навчання.

Арсенал ігор великий – різноманітні математичні, лінгвістичні ігри, ігри- мандрування, ігри типу електронних вікторин, ігри з тематичними наборами

«Юний хімік», «Конструктор», «Умілець» та ін.

В останні десятиліття популярними стали симуляційні ігри (лат. simulate – прикидатися). Пропонується, наприклад, відтворити засідання парламенту, порівнюючи свої дії і висновки з діями депутатів. Це допомагає учням з’ясувати і зрозуміти мотиви прийняття тих чи інших законопроектів. Гра «бізнес-клуб» допомагає з’ясувати економічну, суспільну, етичну основу комерційної діяльності. У рольовій грі здіяні ведучі, виконавці, експерти, глядачі. Вона  містить пояснення змісту й умов гри, підготовку дійових осіб до виконання своїх ролей, ведучого, учнів-експертів ін. Метод інсценізації може мати різні форми, наприклад, форму завчасно підготовленого діалогу, форму театралізованого відтворення подій, які мають життєве підґрунтя або є гіпотетичними. Метод генерації ідей нагадує «мозкову атаку», коли учасники разом «накинулися» на важку проблему і висловлюють (генерують) власні ідеї вирішення.

Навчальна дискусія поступово входить у практику нашої школи. У навчальних закладах західного світу вона давно й успішно забезпечує позитивні результати там, де інші методи виявляються менш ефективними. Суть даного методу полягає в обміні поглядами з конкретної проблеми, створенні ситуації пізнавальної дискусії. Для обговорення використовуються факти боротьби різних наукових точок зору з тієї чи іншої проблеми. Наприклад, учні висловлюють різні думки щодо причин зміни клімату на Землі, різні концепції походження людини і под. Ситуація протилежних думок, наукової дискусії мимоволі привертає їхню увагу до теми. На цій основі виникає більший інтерес як до теми, так і до процесу навчання.

 ІІІ. Методи контролю і самоконтролю у навчанні.

Головною функцією цих методів є контрольно-регулювальна Це означає,

що контроль не повинен відокремлюватися від навчального процесу, а бути компонентом, який виконує навчальні, виховні, розвиваючі, спонукальні функції.

Метод усного контролю. Усний контроль здійснюється шляхом індивідуального і фронтального опитування. При індивідуальному опитуванні вчитель ставить перед одним учнем декілька запитань, при фронтальному – серію логічно пов’язаних між собою питань перед усім класом. Правильність відповідей визначається учителем, коментується. За підсумками контролю виставляються оцінки.

Метод письмового контролю. Здійснюється за допомогою контрольних робіт, творів, переказів, диктантів, письмових заліків тощо, які можуть бути короткочасними (15-20 хв.) або тривати протягом усього уроку. Письмовий контроль відрізняється також глибиною діагностики (поверховий зріз чи ґрунтовний аналіз). Метод лабораторного контролю спрямований на перевірку вмінь учнів користуватися лабораторним обладнанням (амперметром, вольтметром, термометром, психрометром та ін.), яке використовуватиметься на уроці. До контрольних лабораторних робіт включають; письмові та графічні роботи; розв’язання експериментальних задач, які потребують проведення дослідів.

Метод машинного (програмованого) контролю. Здійснюється за допомогою електронно-обчислювальної техніки і контролюючих програм. За допомогою комп’ютера можна здійснити най об’єктивніший контроль при вивченні всіх навчальних предметів. Програми для контролю здебільшого складаються за методикою контрольних запрограмованих вправ. Відповіді набираються цифрами або у вигляді формул. Відповідно розвитку і насиченню комп’ютерами шкіл цей метод набуватиме більшої ваги. Проте машина не може врахувати психологічні особливості учня, своєчасно надавати йому допомогу при ускладненні – не може повністю замінити учителя.

Метод  тестового  контролю.  Може  бути  безмашинним  і  машинним.  В

основу такого контролю закладено тести – спеціальні завдання, виконання (чи невиконання}  яких свідчить  про  наявність  (або  відсутність)  у школярів певних

знань, умінь.

Метод самоконтролю. Передбачає набуття учнями уміння самостійно контролювати ступінь засвоєння навчального матеріалу, знаходити допущені- помилки, неточності, визначати способи ліквідації виявлених прогріхів навчання.

Методи та прийоми розвитку мотиваційної сфери учнів.Мотив – це те, що спонукає людину до дії, те, заради чого вона її здійснює. У сучасній психології цим терміном позначають ряд причин, що викликають активність індивіда: інтерес, цільові установки, емоції, ідеали, потреби та ін.

Психологи встановили, що мотиви залежать від природних біологічних даних і соціального середовища.

До властивостей мотивівможна віднести їх здатність до: зміни;розширення;перебудови; активізації; зникнення; підсилення або послаблення.

До функцій мотивівналежать: спонукальна; організуюча; смислоутворююча; утилітарна;захисна; самовираження.

Формами прояву мотивівможуть бути: активність суб’єкта; прийняття пропозиції працювати; використання додаткової літератури; виконання додаткових доручень; готовність до участі.

Психологи стверджують, що мотивами можуть виступати потреби, емоції почуття, установки й ідеали. Для планування діяльності з розвитку мотиваційної сфери учнів викладачі повинні знати про ті потреби, які має кожна людина від народження, та методи впливу на мотиваційну сферу учнів. До складу таких потри уходять:

• потреба в пізнанні, яка проявляється в бажанні людини ставити питанням шукати на них відповіді;
• потреба в самовираженні, реалізація якої спирається на знання, уміння в навички;
• потреба в оцінюванні себе, яке проявляється в порівнюванні себе з іншими та прагненні до самовдосконалення;
• потреба в соціальних зв’язках, яка виражається у прагненні спілкуватися

іншими;

• потреба в безпеці, задоволення якої пов’язане із прагненням до стабільності й самозахистом;
• фізіологічні потреби, які проявляються в забезпеченні їжею, водою, одя- гом та ін.

Перші чотири види потреб можуть стати в нагоді вчителю під час планування пізнавальної діяльності суб’єктів навчання, як і поради, які дають учені щодо вибору прийомів стимулювання як основного методу впливу на мотиваційну сферу тих, хто навчається. До переліку таких прийоміввони включають:

• урахування інтересів і нахилів;
• підтримку успіхів – хваліть за конкретну діяльність конкретну людину, не скупіться на теплі та вдячні слова, зізнайтеся в тому, що здивовані її діями і в за- хопленні від учинків;
• прагнення зробити діяльність цікавою, підтримку суперництва, застосування різноманітних методів організації пізнавальної діяльності;
• опертя на бажання, створення умов для вибору форм діяльності на занятті, змісту та форми домашнього завдання, видів та форм контролю тощо;
• надання учню шансу проявити себе;
• співпереживаючу критику.

За Ю.Красовським, позитивна критика може бути: підбадьорювальною, критикою-аналогією, критикою-надією, критикою-схваленням, критикою- стурбованістю, критикою-співчуттям, критикою-подивом, критикою-іронією, критикою-докором, критикою-зауваженням, критикою-вимогою, критикою- побоюванням, критикою-пом’якшенням та ін.

Е.Браверман до найважливіших мотивів пізнавальної діяльності,особли- вістю яких є спрямованість на набуття узагальнених способів дій та самовдоско- налення особистості, відносить:

• пізнавальний, пов’язаний з інтересом до нового, невідомого;
• мотив «саморозвиток», дія якого проявляється в бажанні якомога більше

знати та вміти, розвивати свій розум, підіймати культурний рівень;

• мотив «досягнення», дія якого проявляється в бажанні отримати гарні результати своєї діяльності, перемогти у змаганні;
• мотив «професійно-життєве самовизначення», дія якого пов’язана з прагненнями досягти вершин у майбутній професії;
• комунікативний мотив, дія якого пов’язана з бажанням учня спілкуватися, співробітничати, взаємодіяти;
• емоційний мотив, який породжується позитивними емоціями,– радістю, подивом, азартом та ін.;
• зовнішній мотив, пов’язаний з отриманням винагороди, схвалення від ін- ших людей. Його можна викликати жестом, поглядом, словами співчуття, обіцян- ками винагородити за якісне та швидке виконання завдання;
• мотив «позиція», пов’язаний із громадянською відповідальністю за справу, почуттям обов’язку.

Мотивація є дуже сильним фактором впливу на успішність учнів.

Залучаючи їх до навчальної діяльності, учитель повинен знати, що учень може:

• сприймати її як таку, що не відповідає його цілям;
• намагатися уникнути її через неприємності, з якими він може зіткнутися під час її виконання;
• проявляти до неї незначний інтерес;
• брати участь у ній з великим бажанням, бо вважає її цікавою та по- сильною.

Поняття про засоби навчання.Засоби навчання– це різноманітні матеріали і знаряддя навчального процесу, завдяки яким більш успішно і за коротший час досягаються визначені цілі навчання.

До засобів навчання належать: підручники, навчальні посібники, дидактичні матеріали, технічні засоби (ТЗН), обладнання, станки, навчальні кабінети, лабораторії, ТБ та інші засоби масової комунікації. Засобами навчання можуть також слугувати реальні об’єкти, виробництво, споруди.

Дидактичні засоби, як і методи, форми, є частиною педагогічної системи.

Вони виконують такі основні функції: інформаційну, засвоєння нового матеріалу, контрольну. Вибір засобів навчання залежить від дидактичної концепції, мети, змісту, методів і умов навчального процесу.

В науці немає загальноприйнятої класифікації дидактичних засобів. Ми послуговуємося класифікацією польського дидакта В.Оконя, в якій засоби навчання розташовані відповідно до наростання можливості замінювати дії учителя й автоматизувати дії учня.

Прості засоби. 1. Словесні: підручники, навчальні посібники тощо. 2. Прості візуальні засоби: реальні предмети, моделі, картини.

Складні засоби. 1. Механічні візуальні пристрої: діаскоп, мікроскоп, кодоскоп та інші. 2. Аудіальні засоби: програвач, магнітофон, радіо. 3. Аудіовізуальні; звуковий фільм, телебачення, відео. 4. Засоби, які автоматизують процес навчання: лінгвістичні кабінети, комп’ютери, інформаційні системи, телекомунікаційні мережі.

Прості засоби навчання.Прості словесні і візуальні (наочні)  засоби навчання мають давню історію. Головними з них є підручники, навчальні посібники.

Підручник – це навчальна книга, яка детально відображає зміст освіти, навчальну інформацію, що підлягає засвоєнню. Цю інформацію він передає не тільки у вигляді тексту, а й у фотографіях, малюнках, схемах.

Другою не менш важливою функцією підручника є функція управління пізнавальною діяльністю учнів. Апарат організації засвоєння навчального матеріалу складається з двох частин: допоміжних знань, які включені до основного навчального матеріалу, і завдань, вправ, питань та іншого, що повинно забезпечити процес засвоєння знань. Саме тому вчені трактують підручник як Інформаційну модель навчання, як своєрідний сценарій навчального процесу, який відображає теорію і методику процесу навчання. Саме з цих позицій підручник повинен відображати зміст і цілі навчання, визначати систему пізнавальних дій з матеріалом, форми навчання і способи контролю.

Прості візуальні засоби (наочні засоби) допомагають повноцінному

розкриттю і засвоєнню змісту навчального матеріалу. Інколи вони слугують самостійним джерелом інформації.

Основною функцією засобів наочності є ілюстрація, допомога у найбільш повному, глибокому розумінні І сприйнятті того чи іншого предмета або явища.

Наочні засоби, що використовуються у процесі навчання, поділяються на два види: зображення предметів і явищ, самі предмети, макети, моделі, що діють.

До першого виду відносять схеми, діаграми, малюнки,  картини, репродукції, креслення, фотографії, карти, глобуси, ноти. Ці засоби використовуються тоді, коли предмети, явища, процеси, що вивчаються на уроках, не можна продемонструвати безпосередньо. Наприклад, при викладанні географії учням не можна безпосередньо показати пустелю, океан, гори, вулкан, якщо їх немає поблизу; при викладанні історії – різні типи суспільно-економічних формацій; при викладанні літератури – особистість письменника і под. У таких випадках учнів знайомлять з предметами, явищами, процесами не прямо, а за допомогою зображень.

До другого виду належать реальні предмети: живі або засушені рослини, живі або законсервовані тварини, гербарії, колекції, прилади, інструменти, апарати, вироби, будь-яке виробництво, моделі (наприклад, мотор, парова машина), макети, що діють, (наприклад, пластична репродукція земної поверхні, рельєф місцевості).

Об’єктивна необхідність використання наочних посібників у процесі навчання обумовлена їх великим впливом на процес розуміння і запам’ятовування: при дослідній перевірці ефективності запам’ятовування темпу встановлено, що при слуховому сприйманні засвоюється – 15 % інформації, при зоровому – 25 %, а в комплексі, тобто при зоровому і слуховому одночасно, – 65%.

Дослідження фізіологів показали, що 80% інформації людина одержує через зоровий аналізатор. Пропускна здатність каналів прийому й обробки інформації по лінії «вухо-мозок» дорівнює 50000 біт/с, а по лінії «око-мозок»– 50000000

біт/с.

Ці дані дозволяють зробити висновок про необхідність обов’язкового поєднання учителем словесних і несловесних (зорових, наочних) методів навчання.

Складні засоби навчання. Технічні засоби навчання (ТЗН). Основними функціями ТЗН є забезпечення інформаційної насиченості навчально-виховного процесу, усвідомленого засвоєння науково-теоретичних знань. ТЗН мають змогу долати часові і просторові межі, проникати у глибинну сутність явищ і процесів, показувати явища у розвитку, динаміці, реалістично відображати дійсність; емоційно забарвлювати інформацію.

Вчений-дидакт А.Хуторський розглядає засоби навчання як обов’язків елемент оснащення освітнього процесу, складову навчального середовища, знаряддя діяльності вчителя та учнів, якими вони користуються як разом, так і окремо. Пропонується класифікувати засоби навчання за дев’ятьма різними ознаками. Наприклад, можна класифікувати засоби навчання за відношенням до технологічного прогресу на традиційні (наочні посібники, музеї, бібліотеки), сучасні (засоби масової інформації, мультимедійні засоби навчання, комп`ютери), перспективні (веб-сайти, локальні та глобальні комп`ютерні мережі). Засоби навчання вчений умовно поділяє на такі групи: натуральні об`єкти, зображення та відображення, опис предметів та явищ, технічні засоби навчання (ТЗН). Зупинимось докладніше саме на останній групі. За А.Хуторським [27, c. 402] до технічних засобів навчання належать діапроектори, кінопроектори, кодоскопи, шкільні радіовузли, телевізори, відеомагнітофони, комп’ютери, калькулятори тощо, а також засоби нових інформаційних технологій – комп’ютерні мережі, інтерактивне відео, засоби медіаосвіти, навчальні комплекси на базі комп`ютерної техніки. Аналогічне тлумачення ТЗН, як множини технічних пристроїв, наведено у посібнику з методики навчання фізики О.Бугайова.

Однак, більш широко розповсюдженим на практиці є інший підхід до визначення ТЗН. За Г. Коджаспіровою [17, c.24], технічні засоби навчання (ТЗН) – це    сукупність    технічних    пристроїв    з    дидактичним    забезпеченням,    які

використовуються   у   навчально-виховному   процесі   для   подання   та обробки

інформації з метою його оптимізації. Таким чином, термін технічні засоби навчання об’єднує два поняття: технічні пристрої (апаратура) та дидактичні засоби навчання (носії інформації), які відтворюються за допомогою цих пристроїв. В англомовних джерелах ТЗН називають аудіовізуальними засобами, які у свою чергу поділяються на апаратуру (hardware) та програмне забезпечення (software).

Отже, всю множину означень, ТЗН можна розділити на дві групи. До першої групи належать визначення, в яких до ТЗН відносять тільки апаратуру. Другу групу складають визначення, в яких під ТЗН розуміють сукупність специфічних навчальних посібників (комп’ютерних програм, відеофільмів, діафільмів тощо) і відповідної апаратури для відтворення закладеної в цих посібниках інформації. Специфічні навчальні посібники несуть функціональне навантаження як дидактичні інформаційні засоби. На нашу думку, такі визначення слід вважати більш обґрунтованими, саме тому, що ні названі дидактичні інформаційні засоби, ні відповідна їм апаратура не використовуються одне без одного.

У більш загальному вигляді ТЗН є «знаряддями», «інструментами» навчальної діяльності, а їх основні функції – представлення інформації, керування процесом навчання, навчально-пізнавального пошуку і контроль за його ходом. Від інших засобів навчання (навчально-наочних посібників, вербальних засобів навчання, лабораторного обладнання) вони якісно відрізняються способом реалізації цих функцій: процес пред’явлення навчальної інформації та її споживання учнем передбачає додаткову ланку – технічний пристрій перетворення інформації.

Найбільш вдалим, на наш погляд, є класифікація всіх найбільш поширених ТЗН за способом пред’явлення інформації за трьома класами: візуальні, аудіальні та аудіовізуальні. Разом з тим, безперервний розвиток насамперед комп’ютерної техніки,  призводить до внесення доповнень як до переліку апаратних засобів, так і до переліку носіїв навчальної інформації. Обравши за основу класифікацію А. Смирнова, пропонуємо доповнити її сучасними дидактичними засобами.

Класифікація технічних засобів навчання за способом подання інформації

Система засобів навчання разом з навчально-методичною літературою,

програмним забезпеченням курсу будь-якого предмета складає навчально- методичний комплекс(НМК).

Ураховуючи те, що жоден з видів дидактичних засобів не спроможний забезпечити розв’язання всіх поставлених завдань навчання в рамках уроку, визначення складу засобів навчання, необхідних для комплексного застосування під час досягнення цілей уроку, є важливою ланкою в системі роботи вчителя. Комплекс дидактичних засобів навчання до кожного уроку – величина змінна, залежить від рівня розвитку інформаційних технологій, поставлених цілей іметодів їх досягнення, змісту навчального матеріалу, особливостей психічного розвитку учнів класу, закономірностей сприймання, переробки та запам’ятовування інформації, рівня підготовки вчителя.

Природа наділила людину п’ятьма органами відчуттів для сприймання оточуючого її світу. З них найбільшу пропускну здатність має зоровий аналізатор. Психологами доведено (Н. Маслова), що сприйняття певного природного об’єкта буде більш повним, інформація про нього буде краще запам’ятовуватися за умов участі в цьому процесі якомога більшої кількості різних видів аналізаторів. Дотримання цих вимог психологічної науки обумовлює необхідність включення до комплексу дидактичних засобів уроку тих видів, які б залучали одночасно зір і слух (комбіновані ТЗН) до сприйняття інформації, викликали тактильні відчуття (роздатковий матеріал) і по можливості впливали на органи смаку та нюху.

При  цьому  слід  мати  на  увазі: відповідність  підібраних  засобів навчання провідній   і  супутнім   цілям   уроку;   правомірність   використання конкретного засобу на певному етапі уроку; ефективність використання цих засобів навчання в даному класі; компетентне застосування засобів у різних видах діяльності, що заплановані на уроці.

Практичний блок.

І. Контрольні запитання репродуктивного характеру:

1. Що розуміють під методами і засобами навчання?
2. Чим пояснюється різноманітність підходів до класифікації методів навчання? Яка класифікація, на Ваш погляд, більш практична?
3. Розкрийте сутність і прийоми застосування основних груп методів навчання.
4. Покажіть, як впливають мета і зміст навчальної роботи на вибір методів навчання, підкріпіть свою відповідь прикладами.

ІІ. Тестові завдання на розуміння теоретичного матеріалу:(для контролю)!!!!!!

З-поміж названих відповідей виберіть одну правильну і обґрунтуйте її

1. Образний, динамічний, емоційний виклад інформації про різні явища і події: а) лекція;

б) розповідь; в) бесіда;

г) диспут.

2. Зазначте більш суттєвий варіант дефініції методу навчання:  а) форма взаємодії суб’єктів навчання;

б) сукупність прийомів навчання;

в) спосіб досягнення навчальної мети;

г) засіб ефективного розв’язання завдань навчання.

3. Бесіда, що будується на питаннях, які потребують чітких, однозначних відповідей:

а) евристична; б) контрольна;

в) репродуктивна; г) катехізисна.

4. Що називається методами навчання?

а) способи взаємопов’язаної діяльності вчителя та учнів, спрямовані на навчання, розвиток та виховання останніх;

б) взаємозв’язок вчителя та учня з метою передачі знань останньому; в) закономірності, що обумовлюють організацію навчання;

г) логічна категорія, що відображає засоби організації пізнавальної діяльності учнів.

5. Учитель сформулював проблему і продемонстрував учням шлях її розв’язання. Який метод навчання він використав?

а) дослідницький.

б) пояснювально-ілюстративний; в) частково-пошуковий;

г) проблемний;

6. Засобом навчання називається:

а) те, за допомогою чого вчитель навчає а учень навчається; б) складова частина методу навчання, його елемент;

в) технічне обладнання;

г) способи засвоєння знань, умінь, навичок.

ІV. Творчі завдання:

1. Визначте переваги і вади класифікації методів навчання за рівнем пізнавальної діяльності учнів.
2. Визначте переваги і вади класифікації методів навчання за логікою засвоєння навчальної інформації.

Практичне заняття №14. УРОК – ОСНОВНА ФОРМА ОРГАНІЗАЦІЇ НАВЧАННЯ У СУЧАСНІЙ ШКОЛІ

Опорні поняття:урок, типологія і структура уроків, вимоги до уроку, сучасні методи, етапи уроку, фронтальна форма організації навчальної діяльності (ОНД), групова форма ОНД, індивідуальна форма ОНД, нестандартний урок.

План:

1. Вимоги до сучасного уроку в школі.
2. Типи уроків, їх структура.
3. Порівняльний аналіз відмінностей різних типів уроків.
4. Поняття про нестандартні уроки.

Література:

1. Бондар В. І. Дидактика: Підруч. для студ. пед. вузів / В. І. Бондар.‒ К.: Либідь, ‒ 263 с.
2. Кузьмінський А. І. Педагогіка: Підручник / А. І. Кузьмінський, В. Л. Омеляненко – 3-тє вид., випр. – К.: Знання – Прес, 2008. – 447 с.
3. Малафіїк І. В. Дидактика: Навчальний посібник / І. В. Малафіїк. ‒ К.: Кондор, ‒ 398с.
4. Мойсеюк Н. Є. Педагогіка: Навчальний посібник [5-те видання, доповнене і перероблене] / Н. Є. Мойсеюк. – К., 2007. – 656 с.
5. Педагогіка: Навч. посібник / [В.М.Галузяк, М.І.Сметанський, В.І.Шахов]. – Вінниця: РВВ ВАТ «Вінолбдрукарня», 2000. – 200
6. Підласий І. П. Педагогіка: Новий курс: [Підручник для студ. вищ. навч закладів] / І.П. Підласий: В 2 кн. – М.: Гуманіст. вид. Центр ВЛАДОС, 2001. ‒ Кн. 1: Загальні основи. Процес навчання. – 469 – 507 с.
7. Фіцула М. М. Педагогіка : навч. посіб. / М. М. Фіцула. – 3-тє вид., стереотип. –

К. : Академвидав, 2009. – 560 с.

Теоретичний блок.

Загальні вимоги до уроку. У сучасній школі класно-урочна форма є головною (основною), її ключовим компонентом є урок. Урок – це «відрізок» навчального процесу, який є закінченим у смисловому, часовому й організаційному відношенні.

Над удосконаленням уроку працює багато теоретиків і практиків усього світу. Вироблені загальні вимоги до уроку, які має знати кожен педагог і дотримуватися їх повсякчас.З-поміж загальних вимог, яким повинен відповідати сучасний урок, виділяються такі:

1. Побудова уроку на основі закономірностей навчально-виховного процесу.
2. Оптимальне поєднання і реалізація на уроці всіх дидактичних принципів і правил.
3. Забезпечення умов для продуктивної пізнавальної діяльності учнів з урахуванням їхніх інтересів, нахилів і потреб.
4. Встановлення міжпредметних зв’язків, усвідомлених учнями.
5. Зв’язок з раніше засвоєними знаннями й уміннями, опора на досягнутий рівень розвитку школярів.
6. Стимулювання й активізація розвитку всіх сфер особистості.
7. Логічність і емоційність усіх етапів навчально-пізнавальної діяльності.
8. Ефективне використання педагогічних засобів.
9. Зв’язок з життям, особистим досвідом учнів.
10. Формування практично-необхідних знань, умінь, навичок, раціональних прийомів мислення та діяльності.
11. Формування уміння вчитися, потреби постійного поповнення своїх знань.
12. Діагностика, прогнозування, проектування і планування кожного уроку.

До дидактичних (освітніх) вимог належать: а) чітке визначення освітніх завдань кожного уроку; б)раціональне визначення змісту уроку з урахуванням соціальних    і    особистісних    потреб;    в)упровадження    новітніх    технологій

пізнавальної діяльності;  г)раціональне  поєднання  різноманітних форм  і методів

навчання; ґ) творчий підхід до побудови структури уроку; д)поєднання різних форм колективної діяльності з самостійною діяльністю учнів; е) забезпечення оперативного зворотного зв’язку; дієвого контролю й управління.

До розвиваючих вимог належать: а)формування і розвиток в учнів позитивних мотивів навчально-пізнавальної діяльності, творчої ініціативи й активності; б)вивчення й урахування рівня розвитку та психічних властивостей учнів, проектування «зони найближчого розвитку»; в)стимулювання нових якісних змін в інтелектуальному, емоційному, соціальному розвиткові учнів.

Виховні вимоги до уроку включають: а) визначення виховних можливостей навчального матеріалу, діяльності на уроці; б) постановку і формування виховних завдань, зумовлених цілями і змістом навчальної роботи; в)формування в учнів життєво необхідних якостей:старанності, відповідальності, ретельності,  охайності, самостійності, працездатності, уважності, чесності та ін.

Крім перерахованих вимог до уроку, в педагогічній літературі виділяються й інші вимоги: організаційні, психологічні, управлінські, санітарно-гігієнічні, етнічні та ін.

Основні вимоги до уроку. Володіння інформацією про кожний елемент уроку як системного утворення дає підстави для визначення основних вимог до планування, проведення та результатів уроку. При цьому вчитель має пам’ятати, що перш ніж обрати форму заняття та спланувати його, він повинен чітко уявляти:

• у рамках якої концепції працює, яка ієрархія цілей реалізується при даному підході до навчання;
• які принципи   регулюють   навчально-виховний  процес,   побудований відповідно до обраної педагогічної концепції;
• який зміст, форми та методи організації пізнавальної діяльності учнів конкретизують провідну ідею, що лежить у основі обраного підходу;
• які засоби та в якій послідовності найбільшою мірою забезпечують досягнення поставлених цілей;
• яку функцію виконує кожне конкретне заняття (урок) у системі навчальних

заходів, за допомогою яких реалізуються основні цілі.

Крім цього, під час конструювання, організації та проведення уроку необхідно дотримуватися певних вимог. У педагогічній науці можна знайти різні підходи до визначення їх складу. У систематизованому вигляді вимоги до уроку сформульовані у працях В. Онищука, який виділяє такі їх групи:

1. Виховні вимоги, які передбачають реалізацію виховних функцій навчання:

• єдність морального,   етичного,   трудового   виховання,   формування світогляду, політичної культури школяра;
• формування ініціативи, відповідальності, сумлінності, працелюбства;
• вироблення звички до систематичної праці, дисципліни тощо.

2. Дидактичні вимоги,які полягають:

• у реалізації принципів навчання;
• у чіткому визначенні мети, завдань навчання. Учитель має знати, якого рівня навчальних компетентностеи повинні досягти учні на певному занятті (глибина, усвідомленість, міцність, обсяг, уміння працювати самостійно, за зразком, алгоритмом або творчо);
• в організації роботи (вибір змісту, методів, прийомів, визначення структури заняття, його матеріальне обладнання, темп і ритм тощо);
• у забезпеченні зворотного зв’язку, що дозволяє вчителю впливати на хід навчального процесу, коригувати його.

3. Психологічні вимоги.Учитель повинен ураховувати психологічні особливості учнів, їх реальні навчальні можливості, стимулювати позитивне ставлення учнів до навчально-пізнавальної діяльності, формувати позитивну мотивацію. Важливою є й налаштованість учителя на проведення заняття, що потребує зібраності, уважності, самоконтролю, самовладання, контакту з класом тощо.
4. Гігієнічні вимогиспрямовані на забезпечення на уроці умов, що не зашкоджують здоров’ю учнів. Вони пов’язані не тільки з дотриманням режиму провітрювання, норм  освітлення,  розміру  і  розміщення  парт,  а  й  створенням

позитивного  мікроклімату  в класі.  Так,  перевтому школярів можна попередити,

якщо уникати одноманітності в навчальній роботі, монотонного викладу, репродуктивної діяльності та ін.

5. Дотримання правил з техніки безпекиучнями і вчителем є необхідним елементом процесу навчання, їх перелік передбачений вимогами до оформлення й обладнання навчального кабінету. Виконання вимог щодо поведінки учнів у класі регламентується інструкцією з техніки безпеки, про ознайомлення з якою вони засвідчують у відповідному журналі.
6. Вимоги до організації домашнього завдання. Домашня навчальна робо та

– це форма організації самостійного індивідуального вивчення школярами навчального матеріалу в позаурочний час. Метою домашніх завдань може бути і закріплення знань, набутих на уроці, і їх узагальнення, і систематизація; оформлення результатів засвоєння (у вигляді таблиць, малюнків); самостійне засвоєння певних питань програми; застосування отриманих знань при розв’язанні задач; виконання творчих робіт; надолуження прогалин у знаннях, підготовка до наступного уроку. Різноманітність підходів до  визначення можливої мети домашніх завдань і шляхи реалізації кожної із зазначених цілей дають підстави для усвідомлення значення домашньої роботи для учнів, що полягає у сприянні розвитку їх самостійності, вихованні відповідальності, розвитку навичок навчальної праці, привчанні до самоконтролю, вихованні волі, індивідуалізації навчальної роботи учнів.

Нестандартні уроки. На небезпечну тенденцію зниження інтересу учнів до занять, яка з’явилась у нашій школі ще в середині 70-х років, масова практика відреагувала нестандартними уроками, головною метою яких е пробудження й утримання інтересу школярів до навчальної праці.

Нестандартний урок– це імпровізоване навчальне заняття, що має нетрадиційну структуру.Назви уроків дають деяке уявлення про цілі, завдання, методику проведення таких занять. Найпоширенішими типами нетрадиційних уроків є: уроки-прес-конференції, уроки-аукціони, уроки-ділові ігри, уроки- занурення,  уроки-змагання;  уроки  типу  КВК,  уроки-консультації,  комп’ютерні

уроки, театралізовані уроки, уроки з груповими формами роботи, уроки взаємного

навчання учнів, уроки творчості, уроки, які ведуть учні, уроки-заліки, уроки- сумніви, уроки-творчі звіти, уроки-формули, уроки-конкурси, уроки-фантазії, уроки-«суди», уроки пошуку істини, уроки-концерти, уроки-діалоги, уроки- рольові ігри, уроки-екскурсії, інтегральні уроки тощо.

Нестандартні уроки більше подобаються учням, ніж буденні навчальні заняття. У них не звичайні задум, організація, методика проведення. Тому багато педагогів бачать у них прогрес педагогічної думки, правильний крок у напрямку демократизації школи. З іншого боку – перетворювати нестандартні уроки в головну форму роботи, вводити їх у систему недоцільно через відсутність серйозної пізнавальної праці, невисокої результативності, значної утрати часу.

Практичний блок.

І. Контрольні запитання репродуктивного характеру:

1. Розкрити поняття про класно-урочну систему.
2. Охарактеризуйте типи уроків та їх структуру.
3. Сформулюйте вимоги до сучасного уроку.

ІІ. Тестові завдання на розуміння теоретичного матеріалу:(для контролю)!!!!!

З-поміж названих відповідей виберіть одну правильну й обґрунтуйте її (усно):

1. Метою уроку вивчення нового матеріалу є: а) формування умінь і навичок;

б) оволодіння учнями новим матеріалом;

в) встановлення рівня оволодіння учнями теоретичними знаннями; г) повторення і закріплення раніше засвоєних знань.

2. Для уроку засвоєння нових знань характерні такі етапи: а) сприймання й усвідомлення учнями нового матеріалу; б) формування навчальних умінь;

в) відтворення та узагальнення понять;

г) самостійне виконання учнями завдань під контролем вчителя.

3. Оберіть тип уроку за класифікацією В.А. Онищука: а) урок удосконалення знань, умінь і навичок;

б) урок осмислення зв’язків і залежностей; в) урок застосування знань, умінь і навичок; г) нестандартний урок.

4. До особливостей класно-урочної системи навчання відноситься: а) диференціація навчання за здібностями учнів;

б) взаємне навчання учнів;

в) орієнтація в процесі навчання на середнього учня; г) постійний склад учнів.

5. Урок – це

а) форма навчання, коли вчитель проводить заняття в класній кімнаті з постійною кількістю учнів, які мають майже однаковий рівень фізичного та розумового розвитку, за розкладом і регламентом;

б) цілісний, логічно завершений, обмежений у часі, регламентований обсягом навчального матеріалу основний елемент педагогічного процесу, який забезпечує активну і планомірну навчально-пізнавальну діяльність постійної групи учнів певного віку і рівня підготовки, спрямовану на розв’язання поставлених навчально-виховних завдань;

в) основна форма навчання, для якої характерна постійна кількість учнів, наявність класної кімнати, навчальних посібників, наочності, взаємозв’язок навчання з вихованням, теоретичних знань з практикою;

г) така форма навчання, для якої характерна ведуча роль вчителя, сталий розклад, індивідуальний підхід до учнів, перевірка завдань.

6. Структура уроку залежить від …

а) творчого характеру роботи вчителя з конкретним класом; б) методів, засобів навчання;

в) основної дидактичної мети;

г) місця уроку в загальній системі уроків.

ІV. Творче завдання.

1. Запропонувати шляхи уникнення того, щоб повторення змісту навчального матеріалу не стало «мачухою» учіння (за В.О. Сухомлинським).
2. Вільний час учня народжується на уроці (за В.О. Сухомлинським). Поясніть, що мав на увазі видатний педагог?
3. Завдання для самостійної роботи:
4. При перевірці виконання домашніх завдань, часто виникає така ситуація: як тільки учень починає відповідати, всі інші учні займаються своїми справами, у будь-якому випадку, над відповіддю думає тільки той, хто очікує наступного виклику. Як досягнути того, щоб під час перевірки домашніх завдань над поставленими запитаннями – завданнями думали всі учні, і щоб учитель мав можливість перевірити роботу всіх школярів?
5. Як досягнути того, щоб під час проведення уроків учні були уважними?
6. У діяльності багатьох учителів часто зустрічається така ситуація: на попередньому уроці всі учні добре зрозуміли правило (визначення, закон, формулу, теорему), добре відповідали, наводили приклади, а на наступному – більшість з них відтворює вивчене невпевнено, нечітко, з помилками, а дехто навіть забуває зміст матеріалу попереднього уроку. Виявляється, що при виконанні домашнього завдання, багато учнів зустрічалися з великими труднощами. У чому причини цього суперечливого явища? Які шляхи розв’язання даної проблеми (за В. Сухомлинським)?
7. Чому при перевірці виконання домашнього завдання треба уникати запитань, які передбачають цілком точне відтворення учнями того, що викладав учитель, чи того, що зафіксовано в підручнику? Наведіть приклади трансформації таких контрольних запитань (за фахом).

Практичне заняття №15. ОРГАНІЗАЦІЙНІ ФОРМИ НАВЧАННЯ У СУЧАСНІЙ ШКОЛІ

Опорні поняття: форма навчання, допоміжні форми навчання: семінар, практикум, консультація, конференція, гурток, факультатив, екскурсія, індивідуальна, групова, фронтальна форми навчання, домашня самостійна робота учнів.

План:

1. Поняття про форми організації навчання: співвідношення між формами організації навчання і методами навчання.
2. Історичний розвиток організаційних форм навчальної роботи.
3. Загальні форми організації навчання: індивідуальна, парна, групова та фронтальна.
4. Особливості методики організації та проведення екскурсій, факультативів, семінарів, практикумів, гуртків, консультацій, домашньої навчальної роботи тощо.

Література:

1. Бондар В. І. Дидактика: Підруч. для студ. пед. вузів / В. І. Бондар.‒ К.: Либідь, ‒ 263 с.
2. Кузьмінський А. І. Педагогіка: Підручник / А. І. Кузьмінський, В. Л. Омеляненко – 3-тє вид., випр. – К.: Знання – Прес, 2008. – 447 с.
3. Малафіїк І. В. Дидактика: Навчальний посібник / І. В. Малафіїк. ‒ К.: Кондор, ‒ 398с.
4. Мойсеюк Н. Є. Педагогіка: Навчальний посібник [5-те видання, доповнене і перероблене] / Н. Є. Мойсеюк. – К., 2007. – 656 с.
5. Педагогіка: Навч. посібник / [В.М.Галузяк, М.І.Сметанський, В.І.Шахов]. – Вінниця: РВВ ВАТ «Вінолбдрукарня», 2000. – 200
6. Підласий І. П. Педагогіка: Новий курс: [Підручник для студ. вищ. навч закладів] / І.П. Підласий: В 2 кн. – М.: Гуманіст. вид. Центр ВЛАДОС, 2001. ‒ Кн. 1: Загальні основи. Процес навчання. – 469 – 507 с.
7. Фіцула М. М. Педагогіка : навч. посіб. / М. М. Фіцула. – 3-тє вид., стереотип. – К. : Академвидав, 2009. – 560 с.

Теоретичний блок:

Організація навчальної діяльності учнів на уроці. На уроках різних типів учитель використовує фронтальну,індивідуальну і групову форми навчальної роботи.

Фронтальною формою організації навчальної діяльності учнів називають такий вид діяльності на уроці, ноли всі учні класу під безпосереднім керівництвом учителя виконують спільне завдання. При цьому педагог проводить роботу зі всім класом в єдиному темпі. У процесі розповіді, пояснення, показу тощо він прагне одночасно впливати на всіх присутніх. Уміння тримати у полі зору клас, бачити роботу кожного школяра, створювати атмосферу творчої колективної пращ, стимулювати активність учнів – є важливими умовами ефективності цієї форми організації навчання.Найчастіше її використовують на етапі первинного засвоєння нового матеріалу. За умов проблемного, інформаційного і пояснювально- ілюстративного викладу, який супроводжується творчими завданнями різної складності, ця форма дозволяє залучити до активної навчально-пізнавальної діяльності всіх учнів.Суттєвим недоліком фронтальної форми навчальної роботи є те, що вона за своєю природою зорієнтована на середніх учнів. На абстрактного середнього учня, розраховані обсяг і рівень складності матеріалу, темп роботи. Учні з низькими навчальними можливостями за таких умов не спроможні одержати знання: вони потребують більшої уваги від учителя, і більше часу на виконання завдань. Якщо ж знизити темп, то це негативно позначиться на  сильних учнях. Останніх задовольняє не збільшення кількості завдань, з їх творчий характер, ускладнення змісту. Тому для максимально» ефективності навчальної діяльності учнів на уроці поряд з цією формою використовуються інші форми організації навчальної роботи.

Індивідуальна    форма    організації   роботи    учнів    на    уроці передбачає

самостійне виконання учнем однакових для всього класу завдань без контакту з Іншими учнями, але в єдиному для всіх темпі. За індивідуальної форми організації

роботи учень виконує вправу, розв’язує задачу, проводить дослід, пише твір, реферат, доповідь тощо. Індивідуальним завданням може бути робота з підручником, довідником, словником, картою тощо. Широко практикується індивідуальна робота в програмованому навчанні.Індивідуальна форма роботи використовується на всіх етапах уроку, для вирішення різних дидактичних завдань: засвоєння нових знань та їх закріплення; формування та закріплення умінь і навичок, для повторення й узагальнення пройденого матеріалу. Вона переважає у виконанні домашніх робіт, самостійних і контрольних завдань у класі.Переваги цієї форми організації навчальної роботи в тому, що вона дозволяє кожному учневі поглиблювати і закріплювати знання, виробляти необхідні вміння, навички, досвід пізнавальної творчої діяльності.Проте ця форма організації має і недолік: учень ізольовано сприймає, осмислює і засвоює навчальний матеріал, його зусилля майже не узгоджуються Із зусиллями інших, а результат цих зусиль, його оцінка стосуються і цікавлять лише учня та вчителя. Цей недолік компенсує групова форма діяльності учнів.

Групова форма організації навчальної діяльності передбачає створення невеликих за складом груп у межах одного класу.Вирішення конкретних навчальних завдань здійснюється завдяки спільним зусиллям членів групи. Групи можуть бути стабільними чи тимчасовими, однорідними чи різнорідними. Найбільш ефективними, як свідчать дослідження є групи чисельністю 4-5 учнів, які мають різну успішність.

Допоміжні форми навчання. До допоміжних форм організації навчальної роботи належать різноманітні заняття, які доповнюють і розвивають класно- урочну діяльність учнів. З-поміж них виділяють: семінари, практикуми, консультації, конференції, гуртки, факультативні заняття, навчальні екскурсії, домашню самостійну роботу учнів та Інші форми. Слід зауважити, що таке визначення є дещо умовним; за сьогоднішньої різноманітності навчальних закладів і плюралізму форм деякі з них, як уже зазначалося, перейшли до розряду нестандартних уроків, інші, наприклад, семінари, екскурсії, факультативи, домашня самостійна робота, можуть на певний час ставати основними формами організації навчальної роботи,

Традиційно до допоміжних форм навчальної роботи відносять семінари. Ціль і специфіка семінарів утому, щоб активізувати самостійну роботу учнів над навчальною і додатковою літературою і тим самим спонукати їх до глибшого осмислення і розширення знань з теми, яка вивчається. Проводяться семінари здебільшого в старших класах, а підготовка містить визначення основних питань і літератури для самостійної роботи. Після цього проводиться сам семінар, у ході якого учні детально обговорюють поставлені питання, використовуючи  при цьому як матеріал підручника, так і відомості з інших джерел, уточнюючи, поглиблюючи і розширюючи свої знання. Учитель заохочує при цьому пошуки нових підходів до осмислення теми, оригінальні задумки, нестандартні судження.

Свою специфіку мають і екскурсії. Навчальні екскурсії плануються як з окремих предметів, так і комплексні, за тематикою, декількох споріднених дисциплін. У плані екскурсії обов’язково вказується тема, мета, об’єкт, порядок ознайомлення з ним (методика), організація пізнавальної діяльності учнів, засоби, необхідні для виконання завдань, підбиття підсумків екскурсії. Кожна екскурсія має такі способи ознайомлення учнів з об’єктом, як роз’яснення, бесіда, наочний показ самостійна робота за планом: спостереження, складання відповідних схем, діаграм, малюнків, збір наочно-ілюстративного матеріалу та ін. На прикінцевому етапі учні аналізують і систематизують зібраний матеріал, створюють колекції, виготовляють схеми, влаштовують виставки, готують доповіді, реферати тощо. З теми екскурсії учитель проводить підсумкову бесіду, в ході якої робить узагальнені висновки, оцінює знання, здобуті учнями під час екскурсії, рекомендує прочитати додаткову літературу, яка допоможе учням глибше осмислити ті чи інші питання.

До числа основних і стабільних видів позашкільних занять належить домашня самостійна робота учнів. Вона розглядається як складова частина процесу навчання. Головною метою її є: розширення і поглиблення знань, умінь,

одержаних  на   уроках;   попередження   їх   забування;   розвиток індивідуальних

нахилів, талантів та здібностей учнів. Домашня самостійна робота учнів у сучасній школі виконує такі функції:

• закріплення знань, умінь, одержаних на уроках;
• розширення і поглиблення навчального матеріалу, який вивчався в класі;
• формування умінь і навичок самостійного виконання вправ;
• розвиток самостійного мислення шляхом виконання Індивідуальних завдань в обсязі, який виходить за межі програмного матеріалу, але відповідає можливостям учня;
• виконання індивідуальних завдань: спостережень, дослідів, навчальних посібників (гербаріїв, природних зразків, газетних і журнальних вирізок, статистичних даних і под.) для вивчення нових тем на уроках.

Практичний блок.

І. Контрольні запитання репродуктивного характеру:

1. Охарактеризуйте основні форми організації навчання, що мали місце в історії розвитку школи.
2. Чим зумовлено використання в сучасній школі спеціальних (додаткових) форм організації навчання?
3. Охарактеризуйте особливості факультативних занять.
4. Охарактеризуйте особливості навчальних екскурсій.

ІІ. Тестові завдання на розуміння теоретичного матеріалу:(для контролю)!!!!!!!

З-поміж названих відповідей виберіть одну правильну й обґрунтуйте її (коротко):

1. Форма організації навчання – це:

а) зовнішній вияв узгоджено діяльності вчителя та учнів, яка здійснюється у певному режимі та згідно з регламентом;

б) спосіб взаємопов’язаної діяльності вчителя та учнів; в) урок, екскурсія, домашня самостійна робота;

г) зовнішній вияв узгоджено діяльності вчителя та учнів.

2. Виберіть варіант відповіді в якому зазначені загальні форми організації навчання:

а) словесні, наочні, практичні;

б) урок, екскурсія, домашня робота, семінар, екзамен, залік, факультатив, заняття гуртка, практикум;

в) белл-ланкастерська форма навчання, Дальтон-план, план Трампа; г) індивідуальна, групова, колективна.

3. Для якої форми організації навчання характерні такі види діяльності: учитель визначає індивідуальні завдання для кожного учня, кожен вихованець самостійно працює над його виконанням, звітує перед вчителем про якість виконання, отримує певну кількість залікових балів і наступне завдання?

а) для белл-ланкастерської системи; б) для Дальтон-плану;

в) для плану Трампа;

г) для домашньої роботи.

4. Яке поняття визначають як форму організації самостійної пізнавальної діяльності учнів з метою поглибленого вивчення окремих тем, проблем, яка проводиться з повним складом учнів класу?

а) семінар; б) урок;

в) практикум;

г) домашня самостійна робота.

5. Домашня самостійна робота учнів – це:

а)                форма        організації       самостійного,    індивідуального             вивчення    школярами навчального матеріалу в позаурочний час;

б) метод самостійного виконання учнями навчальних завдань за межами уроку; в)            організація виконання           учнями              завдань          за      відсутності                    безпосереднього

керівництва з боку вчителя;

г) форма освітньо-виховної роботи з учнями, що передбачає озброєння учнів раціональними методами самостійної роботи вдома.

6. Назвіть основні типи уроків за дидактичною метою:

а) заучування напам’ять, комбінований урок, екскурсія, індивідуальна робота з учнями, формування понять та умінь, демонстраційний тип уроку;

б) урок-індивідуальна робота, урок-лекція, урок формування умінь і навичок, урок ілюстрації навчального матеріалу, урок контролю знань, урок-диспут;

в) урок узагальнення і систематизації, урок засвоєння нових знань, урок формування умінь і навичок, урок застосування знань на практиці, урок контролю і корекції, комбінований урок;

г) урок-пояснення, урок-екскурсія, робота на навчальних ділянках, урок перевірки знань, проблемний урок, нетрадиційний урок, урок з комп’ютерною підтримкою, урок-лабораторна робота.

ІV. Творче завдання.

Опишіть досвід організації пізнавальної діяльності учнів одного із вчителів, уроки якого під час педагогічної практики вам найбільше сподобались.

1. Завдання для самостійної роботи студентів:

Сформулюйте правила побудови самоаналізу уроку.